Zbigniew Włodzimierz Fronczek
Cztery wcielenia Zofii O.
Zofię O. znam z widzenia. Pojawia się w miejscach, które lubię i gdzie bywam często: w kawiarni ,,Jutrzenka”, kinie ,,Kosmos”, ogrodzie saskim.
Kiedyś w księgarni „Albatros” czytała swoje wiersze.
Jest więc poetką, ma męża, nie wiem, czy ma dzieci.
Pewnego razu w bibliotece zastąpiła mi drogę.
– Wiem o tobie więcej niż myślisz – oświadczyła. – Chcę, abyś też coś wiedział o mnie! Jestem już na tym świecie czwarty raz! Rozumiesz? Nie rozumiesz! Więc posłuchaj!
1.
W roku 1675 byłam hiszpańską księżniczką, swej piętnastej wiosny nieszczęśliwie się zakochałam. Nieszczęśliwie, bo moim wybrankiem był wędrowny kuglarz. Nie zdążyliśmy uciec, rodzice oddali mnie do klasztoru. Zmarłam z rozpaczy po trzech latach na nieznaną nikomu chorobę, choć niektórzy mówili wprost, że pewnie z tęsknoty i żalu. Pozostało po mnie sto szesnaście ballad. Śpiewają je do dzisiaj, a nikt nie wie, że jestem ich autorką. Wczoraj w radiu jedną z nich usłyszałam w wykonaniu samego Georgesa Brassensa!
2.
Wiek później pojawiłam się znowu. W roku 1796 miałam szesnaście lat i pierwszego męża. Wędrowaliśmy preriami Ameryki, nad rzeką Agassiz zastrzelił go Indianin i oskalpował na moich oczach. W jego namiocie wyprawiałam skóry i wędziłam mięso. Moje palce zgrubiały, a paznokcie stały się jak pazury. Myślałam, że zamienię się w niedźwiedzia. Nie, nic takiego się nie stało, kiedyś napadli na nas nieznani mężczyźni, jeden zabrał nasze konie, drugi skóry i broń, trzeci mnie. Odeszliśmy w odległe miejsce, gdzie na nizinie stał drewniany dom, a dalej góry w białych czapach śniegu. Był dobry dla mnie, po dziewięciu miesiącach umierałam w połogu, a on płakał nade mną. Możesz sobie wyobrazić, że tęsknię za nim, jak za nikim innym?
Skąd to wiem? Ze snów! Z kolejnych dowiaduję się coraz nowych rzeczy!
3.
Sto pięćdziesiąt lat temu – wszystkich zachwycał mój jasny wzrok, blond włosy i smukła figura. Nie podejrzewałam, że udusi mnie zbir wynajęty przez kochankę mojego męża. Zaskoczył mnie samotną w kuchni i zacisnął paluchy na mojej szyi, Zdążyłam spostrzec, że mu się podobam, rozerwałam więc suknię, by odsłonić piersi. Nie mógł się oprzeć, aby ich nie dotknąć. Gdy zasmakował w pieszczotach, uderzyłam go dzbanem. Niestety, zbyt słabo, omdlał tylko na moment, nie zdążyłam uciec. Dobrze zrobiłam, zadając łotrowi ból, ułatwiłam mu trud morderstwa, nie zabijał mnie już dla pieniędzy, także z nienawiści. Nie cierpiałam więc długo.
Czemu to mówię? Przypominasz mi tamtego zbira!
Four Incarnations of Sophie O.
[Cztery wcielenia Zofii O.]
I have known Sophie O. by sight. She appears in some places which I like and visit frequently : “The Dawn” Café, “The Outer Space” Cinema, the Saxon Garden. Some day she was reading her poems in the “Albatross” bookshop . Thus she is a poetess – and a married woman but I do not know whether she has any children.
One day, she barred my way in the library –I know more about you than you may think – she declared .
– I want you to know something about me, as well! It’s the fourth time I’ve been here, in this world under the sun. Do you catch what I’m saying? You don’t! So do listen what I’ve got to say!
1.
In the year 1675 I was a Spanish princess, at my fifteenth spring I fatally fell in love. I mean ‘fatally’ because my beloved man was a wandering juggler.
We didn’t manage to escape, my parents sent me to a convent. I died after three years, of some mysterious disease, but some people said I must have died of grief and longing . I left one hundred and sixteen ballads behind. They are still being sung but nobody knows that it was me who was the authoress . Yesterday I heard George Brassens singing one of them on the radio!
2.
One century later I came up again. In 1796 I was 16 and married to my first husband. While we were wandering along the North America prairies, an Indian warrior shot my husband dead at the Agassiz River, then having scalped him then at my presence. In the tent of that man I used to taw furs and smoke the meat. My fingers went thick and my nails became like claws. I thought I would turn into a bear some day. No, it didn’t happen, one day some men attacked us – one of them took our horses, another took the guns and furs, the last one took me. We passed to a distant place into a wooden cottage standing alone on a plain facing the mountains with peaks wearing large snowy caps. He was good for me; after nine months I was dying at my childbed and he was mourning for me. Can you imagine that I long after him more than after anyone else?
How do I know? From my dreams ! And I’ve been learning more and more things from the subsequent ones .
3.
150 years ago, everybody was enchanted by the brightness of my eyesight, my blond hair and my slender figure. I didn’t expect to be strangled by some rascal paid by my husband’s lover. He attacked me alone in the kitchen and clenched his big fingers on my throat. I had some time to notice how attracted I was to him, so I tore my dress to expose my naked breasts . He couldn’t resist the temptation to touch them . While he was enjoying the caress, I hit him with a jar. Unfortunately, I did it too weakly and he only fainted for a moment, I wasn’t lucky enough to run away. It was fortunate I gave pain to this thug, thus I made him commit that murder easier: he didn’t kill me for nothing but money, he did it also of hatred. So it was not too long that I was suffering .
– Why am I saying this ? – You remind me of that scamp.
przełożył Roy Callaghan
Чатыры ўвасабленьні Сафіі О.
[Cztery wcielenia Zofii O.]
Сафію О. я ведаю ў твар. Яна зьяўляецца ў мейсцах, якія я люблю, і дзе часта бываю: у кавярні “Сьвітанак”, кінатэатры “Космас”, саскім садзе.
Некалі ў кнігарні “Альбатрос” яна чытала свае вершы.
Так што яна паэтка, мае мужа, ня ведаю, ці ёсьць дзеці.
Аднойчы ў бібліятэцы загарадзіла мне дарогу.
– Ведаю пра цябе больш, чым ты думаеш, – аб’явіла яна. – Хачу, каб ты таксама тое-сёе ведаў пра мяне! Я на гэтым сьвеце ўжо чацьверты раз! Разумееш? Не разумееш! Дык паслухай!
1.
У 1675 годзе я была іспанскай князёўнай, і ў сваю пятнаццатую вясну нешчасьліва закахалася. Нешчасьліва таму, што маім абраньнікам быў вандроўны фокусьнік. Мы ня здолелі ўцячы, і бацькі аддалі мяне ў кляштар. Я памерла з роспачы праз тры гады ад нікому не вядомай хваробы, хоць той-сёй наўпрост казалі, што пэўна ад журбы ды жалю. Пасьля мяне засталося сто шаснаццаць баладаў. Іх сьпяваюць да сёньня, а ніхто ня ведае, што іх аўтарка – гэта я. Учора я пачула адну зь іх па радыё ў выкананьні самаго Жоржа Брасанса!
2.
Векам пазьней я зьявілася зноў. У 1796 годзе я мела шаснаццаць гадоў і першага мужа. Мы вандравалі па прэрыях Амерыкі. На рацэ Агасіз яго застрэліў і на маіх вачах скальпіраваў індзеец. У ягоным намёце я вырабляла скуры і вэндзіла мяса.
Пальцы мае загрубелі, а пазногці зрабіліся як кіпцюры. Я думала, што ператваруся ў мядзьведзя. Не, нічога такога не зрабілася, а неяк на нас напалі невядомыя мужчыны, адзін забраў нашых коней, другі скуры і зброю, а трэці мяне. Мы адышліся ў аддаленае мейсца, дзе ў нізіне стаяў драўляны дом, а далей былі горы ў белых сьнежных шапках. Ён быў добры да мяне, пасьля дзевяці месяцаў я памірала ад родаў, а ён над мною плакаў. Ты можаш сабе ўявіць, што я сумую па ім так, як ні па кім іншым?
Адкуль я гэта ведаю? Са сноў! З кожным чарговым я даведваюся ўсё новыя рэчы!
3.
Сто пяцьдзесят гадоў таму ўсе захапляліся маімі бліскучымі вачыма, сьветлымі валасамі і танклявай паставай. Я не падазравала, што мяне задушыць бандыт, наняты каханкаю майго мужа. Ён накінуўся, калі я адна была на кухні, і сьціснуў пальцы на маёй шыі. Я пасьпела заўважыць, што падабаюся яму, і разарвала сукенку такім чынам, каб агаліць грудзі. Ён не ўтрымаўся, каб іх не памацаць. А калі рассмакаваўся, я ўдарыла яго збанам. На жаль вельмі слаба, зьнепрытомнеў толькі на імгненьне, я не пасьпела ўцячы. Я добра зрабіла, што прычыніла нягодніку боль, аблегчыла яму забойства, ён забіваў ужо не за грошы, а з-за нянавісьці. Так што доўга не цярпела.
Навошта гэта кажу? Ты нагадваеш мне таго бандыта!
przełożył Paweł Lachnowicz
Четирите въплащения на Зофия О.
[Cztery wcielenia Zofii O.]
Зофия О. познавам по външност от случайни срещи. Появява се на места, които обичам и където често ходя: в кафене „Ютшенка”, кино „Космос”, парк саски.
Веднъж в книжарница „Албатрос” тя чете свои стихове.
Значи е поетеса, омъжена е, не зная дали има деца.
Един път в библиотеката тя ми загради пътя.
– Зная за теб повече, отколкото мислиш – заяви. – Искам и ти да знаеш нещо за мен! Аз съм вече четвърти път на този свят! Разбираш ли? Не разбираш! Тогава послушай!
1.
В 1675 година съм дошла на света като дъщеря на княз Хуан Лопез де Аяала и княгиня Мариа де Фала. Бях на петнайсет години, когато се влюбих нещастно. Нещастно, защото се влюбих в странстващ фокусник. Моите родители ме пратиха в манастир. Там след три години умрях от неизвестна болест, въпреки че някои направо твърдяха, че със сигурност съм умряла от мъка, отчаяние и копнеж. След мен останаха сто и шестнадесет балади. Пеят ги до днес, но никой не знае, че тяхна авторка съм аз. Вчера чух по радиото една от тях в изпълнение на самия Жорж Брасенс!
2.
Един век по-късно се появих отново. През 1796 година бях на шестнайсет години и вече бях омъжена. Пътешествахме през прериите на Америка, когато покрай река Агасиз един индианец застреля мъжът ми и пред очите ми го скалпира. В неговата палатка обработвах кожи и пушех месо. Пръстите ми загрубяха, ноктите ми станаха като на хищник. Мислех, че ще се превърна в мечка. Не, нищо подобно не се случи, веднъж ни нападнаха трима пътешественици, единият ни взе конете, вторият кожите, третият мен. Отидохме на далечно място, където в низината се намираше дървена къща, а по нататък планини покрити със снежни шапки. Беше добър към мен, след девет месеца умирах след раждане, а той плачеше над мен. Можеш ли да си представиш, че страдам за него, както за никой друг? Откъде знам? От сънищата! От поредните сънища научавам все повече нови неща.
3.
Преди сто и петдесет години имах светъл поглед, руси коси и всички ми се възхищаваха. Не подозирах, че ще бъда удушена от убиец, нает от любовницата на мъжа ми. Изненада ме сама в кухнята, затисна пръсти на шията ми. Успях да забележа, че му харесвам, разкъсах роклята си, за да разкрия гърдите си. Не можа да се опре, да не ги докосне. След като му се усладиха милувките, го ударих по главата с една кана. Уви, много слабо, загуби съзнание само на момент, но успях да избягам. Хубаво направих причинявайки болка на бандита, улесних му убийството, вече не ме убиваше само за пари, а от ненавист. Така не се мъчих дълго.
Защо ти разказвам всичко това? Много ми напомняш онзи убиец!
przełożyła Kamelia Mincheva-Gospodarek
Sofijas O. četras iemiesošanās
[Cztery wcielenia Zofii O.]
Es zināju Sofiju pēc izskata. Viņa parādās tajās vietās, kuras mīlu es un kur bieži esmu: kafejnīcā „Ausmiņa”, kinoteātrī „Kosmoss”, Sakšu dārzā.
Kaut kad viņa lasīja dzeju grāmatnīcā „Albatross”.
Tātad viņa ir dzejniece, tai ir vīrs, nezinu, vai bērni ir.
Reiz bibliotēkā viņa iestājās man ceļā.
– Es zinu par tevi vairāk nekā tu domā, – viņa paziņoja. – Un es gribu, lai tu kaut ko zini arī par mani! Es jau ceturto reizi parādos pasaulē! Saproti? Nesaproti! Tad paklausies!
1.
1675.gadā es biju spāņu grāfiene un manā piecpadsmitajā pavasarī man bija nelaimīga mīlestība. Nelaimīga tāpēc, ka mans iecerētais bija klejojošs burvju mākslinieks. Mēs ar viņu nepaspējām aizbēgt, vecāki atdeva mani klosterī. Pēc trim gadiem es tur nomiru no dīvainas, nezināmas slimības, kaut gan daži teica, ka tas ar mani noticis no skumjām un bēdām. Es atstāju simt sešpadsmit balādes. Tās dzied līdz pat šai dienai. Taču neviens nezina, ka to autore esmu es. Vakar pa radio dzirdēju, kā vienu no tām dzied Žoržs Brassāns!
2.
Es atkal uzrados gadsimtu vēlāk. 1796.gadā man bija sešpadsmit gadu un es biju precējusies ar pirmo vīru. Mēs ar viņu ceļojām Amerikas prērijā. Agasizas upes krastā viņu nošāva indiānis un noņēma skalpu manu acu priekšā. Viņa vigvamā es apstrādāju zvērādas un žāvēju gaļu. Mani pirksti kļuva grubuļaini, bet nagi kļuva par ķetnām. Man likās, ka es drīz pārvērtīšos par lāceni. Taču nē, nekas tāds nenotika. Reiz mums uzbruka trīs vīri. Viens savāca mūsu zirgus, otrs zvērādas, trešais mani. Devāmies mēs ar viņu uz tālu vietu, kur ielejā bija koka māja, bet tālāk kalni ar sniegotām virsotnēm. Viņš bija labs pret mani. Pēc deviņiem mēnešiem es miru dzemdībās, bet viņš mani apraudāja. Tu vari iedomāties, es pēc viņa skumstu, kā ne pēc viena cita!
No kurienes es to zinu? No sapņiem! No tiem es uzzinu arvien vairāk!
3.
Pirms simt piecdesmit gadiem visus sajūsmināja mans skaidrais skats, gaišie mati un slaidais augumiņš. Es negaidīju, ka mani nožņaugs slepkava, kuru noalgoja mana vīra mīļākā. Satvēra mani, vienu virtuvē, un aizspieda ar pirkstiem man kaklu. Es paguvu ievērot, ka viņam patīku un pārplēsu sev kleitu, lai atkailinātu krūtis. Viņš nespēja noturēties, lai tām nepieskartos. Kad viņš metās manos glāstos, es iezvēlu viņam ar kausu. Par nožēlu, pārāk vāji. Viņš atslāba tikai uz mirkli, es nepaspēju aizbēgt.
Es labi izdarīju, ka sagādāju nelietim sāpes, atvieglojot tā slepkavnieka darbu. Viņš mani nogalināja ne vairs tikai naudas, bet arī atriebības dēļ. Tāpēc es arī ilgi nedabūju mocīties. Kāpēc es to stāstu? Līdzīgs tu esi šim nelietim!
przełożył Aivars Eipurs (Eduards Aivars)
Vier Verkörperungen von Sophie O.
[Cztery wcielenia Zofii O.]
Sophie O. kenne ich vom Ansehen nach. Sie erschien an den Plätzen, die ich besonders mag und wo ich oft bin: im Cafe „Morgenstunde” oder im Kino „Kosmos” oder im Sachsenpark. Eines Tages las sie ihre Gedichte in der Buchhandlung „Albatros”. Sie ist also Dichterin, hat einen Ehemann, aber ob sie Kinder hat, weiss ich nicht. Ein Mal war ich in einer Bibliothek und sie trat mir in den Weg.
– Ich weiss von dir mehr, als du denkst – sagte sie. Ich will, dass du auch etwas von mir weisst! Ich bin bereits zum vierten Mal auf dieser Welt! Verstehst du? Nein, du verstehst nicht! Also hör mal zu!
1.
1675 war ich eine spanische Prinzessin. Im Alter von 15 verliebte ich mich unglücklich. Unglücklich, denn es war ein Wandergaukler. Wir flohen nicht. Meine Eltern liessen mich ins Kloster gehen. Ich starb nach drei Jahren. Vor Verzweiflung und Trauer – erzählten manche. Meinem Tod folgten sechzehn Balladen, die bis heute gesungen werden und niemand weiss, dass ich eben deren Autorin bin. Gestern hörte ich eine im Radio. Von Georges Brassens gesungen.
2.
Hundert Jahre später erschien ich wieder. 1796, als ich sechzehn war und meinen ersten Ehemann hatte. Wir wanderten durch die Prärie Amerikas, am Fluss Agassiz erschoss ihn ein Indianer und skalpierte ihn vor meinen Augen. In dieser Zelt gerbte ich Leder und räucherte Fleisch. Meine Finger wurden dick, und meine Nägel immer härter. Ich dachte, ich werde zum Bären. Nein, nichts ähnliches passierte, aber irgendwann raubten uns fremde Männer, einer nahm unsere Pferde, der zweite unser Leder und Gewehr, der dritte mich. Gut war er für mich, nach neun Monaten starb ich im Wochenbett, und er beweinte meinen Tod.
Kannst du dir vorstellen, dass ich mich nach ihm sehne? Wie nach keinem anderen.
Woher weiss ich das? Aus Träumen! Ich erfahre immer neue Sachen!
3.
Vor 150 Jahren – alle waren von meinem klaren Scharfblick, meinen blonden Haaren und meiner schlanken Figur begeistert. Ich vermutete nicht, dass ich von einem Mörder erwürgt werden würde, den eine Geliebte meines Ehemannes beauftragt hatte. Er überraschte mich, als ich allein in der Küche war. Mit seinen schrecklichen Fingern drückte er meinen Hals zusammen. Schnell bemerkte ich, dass ich ihm gut gefiel, ich riss also mein Kleid auseinander, um meinen Busen zu entblößen. Er konnte nicht widerstehen, sie anzufassen. Als er an meinen Zärtlichkeiten Gefallen fand, schlug ich ihn mit einer Blumenvase. Leider, zu schwach. Er fiel nur für eine Weile in Ohnmacht. Ich konnte nicht fliehen. Gut, dass ich ihm Schmerzen zufügte. Er tötete mich nicht mehr nur ums Geld, sondern auch aus Hass. Ich litt nicht so sehr. Warum erzähle ich dir das? Du erinnerst mich an ihn.
przełożył Thomas Münch
Четыре воплощения Софии О.
[Cztery wcielenia Zofii O.]
Я знаю Софию с виду. Она появляется в тех местах, которые я люблю и где часто бываю: в кафе «Зорька», кино «Космос», огороде саским.
Когда-то она читала стихи в книжном магазине «Альбатрос».
А значит она поэтесса, имеет мужа, не знаю имеет ли детей.
Однажды в библиотеке она стала мне на пути.
– Я знаю о тебе больше, чем ты думаешь — заявила мне. – И я хочу, чтобы ты тоже что-то знал обо мне! Я уже в четвертый раз появляюсь на этом свете! Понимаешь? Не понимаешь! Тогда послушай!
1.
В 1675 году я была испанской княжной и в мою пятнадцатую весну у меня была несчастливая любовь. Несчастливая потому, что моим избранником был бродячий фокусник. Мы с ним не успели убежать, родители отдали меня в монастырь. Через три года я умерла там с отчаяния на никому не известную болезнь, хотя некоторые говорили прямо, что это случилось со мной от тоски и печали. Осталось после меня сто шестнадцать баллад. Поют их до этой поры. Но никто не знает, что это я являюсь их авторкой. Вчера в радио я услышала одну из них в исполнении самого Жоржа Брассенса!
2.
Веком позже я снова появилась. В 1796 году мне было шестнадцать лет и я была первый раз замужем. Путешествовали мы с ним по прериях Америки. На берегу реки Агассиз его застрелил индеец и оскальповал на моих глазах. В его вигваме я выделывала шкуры и коптила мясо. Мои пальцы сделались грубыми, а ногти стали припоминать когти. Мне казалось, что я скоро превращусь в медведя. Но нет, ничего такого не случилось. Однажды напали на нас неизвестные мужчины. Один из них забрал наших коней, второй шкуры и оружие, третий меня. Пошли мы с ним в далекие места, где внизу стоял деревяный дом, а дальше горы с белыми шапками снега. Он был добр ко мне. Через девять месяцев я умирала от родов, а он плакал возле меня. Ты можешь себе представить, я тоскую за ним, как ни за кем другим?
Откуда я это знаю? Со снов! С очередных я узнаю все более новых вещей!
3.
Сто пятьдесят лет назад — всех восхищал мой ясный взгляд, светлые волосы и стройная фигурка. Не думала я, что задушит меня убийца, которого наняла любовница моего мужа. Захватил меня врасплох одну на кухне и зажал пальцы на моей шее. Я успела заметить, что нравлюсь ему и разорвала на себе платье, чтобы обнажить груди. Он не мог удержаться, чтобы их не коснуться. Когда он окунулся в мои ласки, я ударила его кувшином. К сожалению, слишком слабо. Он ослаб только на мгновение, я не успела убежать. Хорошо я сделала, что причинила этому мерзавцу боль, облегчила ему труд убийства. Он не убивал меня уже из-за денег, также из ненависти. Поэтому я не мучилась сильно долго. К чему я это говорю? Припоминаешь ты мне того бандита!
przełożył Anatolij Diaczynski
Četiri ovaploćenja Sofije O.
[Cztery wcielenia Zofii O.]
Sofiju poznajem iz viđenja. Pojavljuje se u dragim meni mestima, u kojima sam često boravio: u kafeu „Venera“, bioskopu „Kozmos“, saskom parku. Sreo sam je jednom u knjižari „Albatros“, dok je čitala svoje pesme.
Ona je pak pesnikinja, udata, ne znam da li ima decu.
Pri jednom susretu u biblioteci stala mi je na put.
– Znam puno više o tebi nego što misliš – potvrdila je – Želim da i ti saznaš nešto o meni! Na ovome svetu sam već četvrti put! Shvaćaš li? Ne shvaćaš! Čuj me sad!
1.
1675. godine bila sam španska princeza, sa petnaest proleća nesretno sam se zaljubila. Baš nesretno, jer moj izabranik je bio putujući žongler. Nije nam uspelo pobeći, roditelji su me odveli u samostan. Umrla sam od tuge, nakon tri godine, od nikome poznate bolesti, iako su neki govorili direktno da je to od čežnje i žalosti. Nakon mene ostalo je stotinu šesnaest balada. Sve do dan danas ih pevaju, a niko ne zna da sam ih ja sastavila. Jučer sam na radiju čula jednu od njih u izvedbi Georgesa Brassensa!
2.
Kasnije, nakon jednoga veka, opet sam se pojavila. 1796. godine imala sam šesnaest godina i prvog supruga. Putovali smo američkim prerijama, iznad reke Agasiz ubio ga je Indijanac i skalpovao pred mojim očima. U njegovom šatoru čistila sam kožu i sušila meso. Moji prsti su pogrubeli, a nokti su mi izrasli kao kandže. Misila sam da ću se pretvoriti u medveda. Ništa se od toga nije desilo. Jednom prilikom su nas napali nepoznati muškarci, jedan je ukrao naše konje, drugi kože i oružje, a treći mene. Otišli smo u daleko mesto, gde je u nizini bila drvena koliba, iznad nje bele planine obučene u sneg. Bio je dobar prema meni, nakon devet meseci umirala sam u toku rađanja, a on je plakao nada mnom. Možeš li zamisliti da mi nedostaje, kao niko drugi?
Otkud znam? Iz snova! Sanjajući naredne, saznajem sve više o novim stvarima!
3
Pre stopedest godina – mnoge je oduševio moj jasni pogled, plava kosa i vitka linija. Nisam sumnjala u to da će me udaviti žbir kojeg je iznajmila ljubavnica moga muža. Napao me je iznenada u kuhinji i stisnuo prste oko moga vrata. Uspela sam primetiti da mu se sviđam i rastrgala sam haljinua da bih otkrila grudi. Nije se mogao suzdržati da ih ne dodirne. Dok je uživao milujući ih, udarila sam ga vrčem. Nažalost, vrlo slabo, onesvestio se samo na trenutak i nisam uspela pobeći. Dobro sam uradila što sam bitangi zadala bol, olakšala sam mu trud ubistva, nije me ubijao za novac, već iz mržnje. Nisam patila tako dugo.
Zašto to govorim? Podsećaš me na onoga žbira!
przełożyła Olga Lalić-Krowicka
Štyri vtelenia Žofie O.
[Cztery wcielenia Zofii O.]
Žofiu O. poznám z videnia. Objavuje sa na miestach, ktoré mám rád a kde často bývam: v kaviarni Zornička kina Kozmos, v saskej záhrade.
Kedysi v kníhkupectve Albatros čítala svoje básne.
Je teda poetkou, má muža, neviem, či má deti.
Raz v knižnici postavila sa mi do cesty.
– Viem o tebe viac, než si myslíš, – prehlásila. – Chcem, aby si tiež vedel niečo o mne! Na tomto svete som už po štvrtýkrát! Rozumieš ma? Nechápeš! Nuž počúvaj!
1.
V roku 1657 som bola španielskou princeznou, počas svojej pätnástej jari som sa nešťastne zaľúbila. Nešťastne, lebo mojím vyvoleným bol potulný kaukliar. Nepodarilo sa nám utiecť, rodičia ma dali do kláštora. Po troch rokoch od žiaľu som zomrela na neznámu chorobu, hoci niektorí otvorene vraveli, že zaiste z túhy a žiaľu. Zostalo po mne stošestnásť balád. Spievajú ich dodnes, lenže nikto nevie, že som ich autorkou. Včera v rozhlase som jednu z nich počula v podaní samotného Georgesa Brassensa!
2.
O storočie neskôr som sa opäť zjavila. V roku 1796 som mala šestnásť rokov a prvého muža. Túlali sme sa prériami Ameriky, zastrelil ho Indián pri rieke Agassiz a oskalpoval ho predo mnou. V jeho stane som spracovávala kože a údila mäso. Prsty mi zhrubli a nechty vyzerali ako pazúry. Myslela som si, že sa zmením na medveďa. Nie, nič také sa nestalo. Raz nás napadli neznámi muži, jeden zobral naše kone, druhý kože a zbrane, tretí mňa. Odišli sme na odľahlé miesto, kde na nížine stala drevenica a ďalej hory v bielych čiapkach snehu. Bol ku mne milý, po deviatich mesiacoch som zomrela v šestonedelí a on plakal nado mnou. Môžeš si predstaviť, že za ním smútim ako za nikým iným?
Odkiaľ to viem? Zo snov! Dozvedám sa z nich čoraz novšie veci!
3.
Pred stopäťdesiatimi rokmi všetkých okúzľoval môj jasný zrak, blonďavé vlasy a štíhla postava. Nevylučujem, že ma zadusí lotor najatý milenkou môjho muža. Napadol ma v kuchyni a stisol mi prstami hrdlo. Stačila som si všimnúť, že sa mu páčim, roztrhla som sukňu, aby som odkryla prsia. nemohol sa oprieť, aby sa ich nedotkol. Keď sa nabažil láskania, udrela som ho džbánom. Žiaľbohu, veľmi slabo, omdlel iba na chvíľu, nepodarilo sa mi utiecť. Dobre som urobila, že som lotrovi spôsobila bolesť, uľahčila som mu zabitie, už ma totiž nezabíjal kvôli peniazom, ale z nenávisti. Netrpela som dlho.
Prečo o tom hovorím? Pripomínaš mi toho lotra!
przełożył Ivan Jackanin
Чотири іпостасі Софії O.
[Cztery wcielenia Zofii O.]
Софію O. знаю в обличчя. З’являється в місцях, які .люблю і де часто буваю: у кав’ярні «Світанок», кінотеатрі «Космос», Саксонському Саду. Колись у книгарні «Альбатрос» читала свої вірші.
Отже вона – поетка, має чоловіка, не знаю, чи має дітей.
Одного разу в бібліотеці заступила мені дорогу.
– Знаю про тебе більше, ніж ти думаєш, – проказала. – Хочу, аби ти також дещо відав про мене! Я вже на цьому світі четвертий раз! Розумієш? Ні, ти не розумієш! Отож послухай!
1.
1675 року, я, іспанська принцеса, свою п’ятнадцяту весну зустріла, нещасливо закохавшись. Нещасливо, бо моїм обранцем був мандрівний фокусник. Ми не встигли втекти, батьки віддали мене до монастиря. Через три роки я померла з розпачу, захворівши на невідому недугу, хоч дехто відверто казав, що напевно-таки з туги та печалі. Залишилося по мені сто шістнадцять балад. Співають їх донині, але ніхто не знає, що я – їхня авторка. Вчора по радіо одну з них почула у виконанні самого Жоржа Брассенса1!
2.
Століттям пізніше я з’явилася знову. Року 1796 мені виповнилося шістнадцять, була вже заміжня. Ми з чоловіком мандрували преріями Америки, біля річки Аґассіз його застрелив індіанець і скальпував на моїх очах. У його наметі я виправляла шкури і коптила м’ясо. Мої пальці огрубіли, а нігті стали подібними до кігтів. Думала, що перетворюся на ведмедя. Цього не сталося, а коли напали на нас невідомі чоловіки, то один забрав наших коней, другий – шкури і зброю, третій – мене. Ми віддалилися в улоговину, де стояв дерев’яний будинок, за яким – гори у велетенських білих шапках снігу. Чоловік був добрий для мене, через дев’ять місяців я вмирала від важких пологів, а він ридав наді мною. Можеш собі уявити, що скучаю за ним, як за ніким іншим?
Звідки це знаю? Зі снів! З кожного наступного сновидіння дізнаюся щоразу про щось нове!
3.
Півтораста років тому всі захоплювалися моїм ясним поглядом, білявим волоссям і стрункою фігурою. Не підозрювала, що задушить мене вбивця, найнятий коханкою мого чоловіка. Заскочив саму в кухні і защемив пальчиська на моїй шиї. Встигла помітити, що йому подобаюся, тож розірвала сукню, аби відслонити груди. Не міг стриматися, щоб їх не торкнути. Коли дібрав смаку в пестощах, ударила його дзбаном. На жаль, надто слабко, зомлів тільки на мить, не встигла втекти. Добре зробила, завдавши негідникові болю, тим полегшила йому злочинний труд, бо не вбивав мене лише заради грошей, а ще й з ненависті. Отже довго не мучилася.
Чому я це кажу? Нагадуєш мені того вбивцю!
przełożyła Olena Krysztalśka
Ciocia Mania leci do Ameryki
W ręku dzierży bilet i wizę. Do Ameryki. W Chicago
Czeka syn Krzysztof, synowa i wnuki. I praca. Będzie
Sprzątać, gotować, pielęgnować ogródek.
Na lotnisku stoję obok jej córek i zięciów. Patrzy
Nad nasze głowy. Może widzi wieś, swoje Dąbie,
Chatę podpartą kołkiem i rozwalony
Płot. Tam płynęły jej wiosny i jesienie, lata i zimy. Za –
Siewy i zbiory. Co roku wagon buraków i kartofli. Sama. Wuj
Wcześnie spoczął na cmentarzu.
Potrafiła przeżyć, przetrwać. Utuczyć prosię, wykarmić psa
i kota. Kupić dla dzieci buty, zeszyt, czasem książkę. Zawsze
zdrowa. Raz była w szpitalu, a wtedy suka Sójka umarła
z tęsknoty. Czy coś zostawia?
Zbyt trudne pytanie. Poprawia
Siwe włosy. Ma 65 lat. A życie dopiero przed nią.
Тетя Маня летит в Америку
[Ciocia Mania leci do Ameryki]
В руке она держит билет и визу. В америку. В Чикаго.
Ждут там сын Кшиштоф, сноха и внуки. И работа. Будет
Убирать, варить, ухаживать за огородиком.
В аэропорту я стою рядом с ее дочками и зятьями. Она смотрит
Над нашими головами. Может видит село, свое Домбе,
Избушку подпертую колом и повалившийся
Плетень. Там плыли ее весны и осени, лета и зимы. По-
Севы и урожаи. Каждый год вагон свеклы и картошки. Одна. Дяля
Станислав рано почил на кладбище.
Смогла пережить, выдержать. Откормить поросенка, накормить собаку
и кошку. Купить детям ботинки, тетрадь, иногда книгу. Всегда была
здоровая. Один раз попала в больницу и тогда ее сучка Сойка имерла
с тоски. Или она что-то оставляет?
Слишком трудный вопрос. Она поправляет
Седые волосы. Ей 65 лет. А жизнь еще перед нею.
przełożył Anatolij Diaczynski
Цёця Маня ляціць у Амэрыку
[Ciocia Mania leci do Ameryki]
Трымае ў руцэ квіток і візу ў Амэрыку.
У Чыкага чакае сын Кшыштоф, нявестка і ўнукі. І праца. Будзе прыбіраць, гатаваць, даглядаць садочак.
На аэрадроме побач дочкі са сваімі мужамі.
Пазірае над нашымі галовамі. Можа бачыць вёску, сваю Домбе, хату падпертую каламі і развалены плот.
Там прайшлі яе вёсны і восені, леты і зімы.
Міналі пасяўныя і дажынкі. Штогод вагон буракоў і бульбы. Адна. Дзядзька рана спачыў на цьвінтары.
Здолела перажыць, вытрываць.
Адкарміць парася, выгадаваць ката і сабаку. Набыць для дзяцей абутак, сшыткі, часам кніжкі. Заўжды здаровая.
Была раз у шпіталі, дык ад тугі памерла сучка Сойка.
Ці ад чагосьці іншага? Невядома. Папраўляе сівыя валасы.
Ужо 65 гадоў. А жыцьцё – толькі пачынаецца.
przełożył Paweł Lachnowicz
Леля Маня заминава за Америка
[Ciocia Mania leci do Ameryki]
Държи в ръка билет и виза. За Америка. В Чикаго я чакат син, снаха и внуци. И работа. Ще чисти, ще готви, ще се грижи за градината.
В чакалнята на летището съм застанал до нейните дъщери и зетьове. Тя гледа някъде над нашите глави. Може би вижда селото, нейното Домбе, къщичката, подпряна с кол и срутената ограда. Там са преминавали нейните пролети и есени, лета и зими. Преминавали са сеитби и беритби. Всяка година вагон цвекло и картофи. Сама. Вуйчото рано се помина.
Съумя да преживее, да издържи. Да угои прасе, да изхрани куче и котка. Да купи на децата обувки, тетрадки, понякога книга. Винаги здрава. Веднъж само е била в болница и тогава кучката Сойка умряла от мъка. Оставя ли тук нещо? Много труден въпрос. Поправя посивелите си коси. На 65 е. А животът й отсега нататък предстои.
przełożyła Kamelia Mincheva-Gospodarek
Po cóż grabarzowi pieniądze?
Odjechał do Grecji z Lublina przez Kraków, Budapeszt…
W Salonikach znalazł pracę na cmentarzu
i nie mógł jej porzucić,
choć nie przywiązywał się do miejsc i ludzi, w Polsce
zostawił studia i dwie narzeczone…
Gadaliśmy w spelunce pod Górą Athos
skąd przed wiekami – jeśli wierzyć mitom – Jazon ruszał
po złote runo.
Wywiozłem dwa tysiące umarlaków – czynił przede mną
rachunek sumienia. Niemało. Tyle głów liczy Ćmielów, w którym się wychował. W łóżku jednego z nieboszczyków znalazł woreczek pełen drachm. Ważył je w dłoni, gdy zjawiła się siostra zmarłego. Nie kryła goryczy, w domu brata spodziewała się dostatku, a zastała biedę.
Wsparł ją więc tym, co odnalazł.
Po co grabarzowi pieniądze? – pytał raczej siebie niż mnie.
Aby utwierdzić go w mniemaniu, że się nie myli,
zapłaciłem za dwa piwa, które ze mną wypił.
Ну зачем могильщику деньги?
[Po cóż grabarzowi pieniądze?]
Он уехал в Грецию из Люблина через Краков, Будапешт…
В Салоникасн нашел работу на кладбище
и не мог ее оставить,
хоть не привязывался к местам и людям, в Польше
оставил учебу и двух невест…
Болтали мы в притоне у Горы Атос
откуда века назад – если верить мифам – Ясон двинулся
по золотое руно.
Я вывез две тысячи покойничков – критически оценивал он передо мной
свою деятельность. Не мало. Столько голов насчитывает Цьмелов, в котором я вырос. В кровати одного из покойников я нашел мешочек полный драхм. Я взвешивал его на ладони, когда появилась сестра умершего. Не скрывала обиды, в доме брата она рассчитывала найти изобилие, а увидела беду.
Я помог ей тем, что нашел.
Зачем могильщику деньги? – спрашивает он скорее самого себя, чем меня.
Чтобы укрепить его во мнении, что он не ошибается,
я заплатил за два пива, которые он со мной выпил.
przełożył Anatolij Diaczynski
Навіщо ж гробареві гроші?
[Po cóż grabarzowi pieniądze?]
Він вирушив до Греції з Любліна через Краків, Будапешт…
У Салоніках знайшов роботу на цвинтарі і не міг її покинути, хоч не прив’язувався до місцевості та людності. У Польщі залишив навчання і двоє наречених…
Ми балакали в забігайлівці під Афон-горою, звідки багато віків назад – якщо вірити міфам – Ясон вирушав по золоте руно.
– Я вивіз дві тисячі покійників, – робив переді мною звіт сумління. – Немало. Стільки голів нараховує Чмелюв, у якому я виріс. У ліжку одного з небіжчиків знайшов торбинку, повну драхм. Зважував її на долоні, коли з’явилася сестра покійника. Не приховувала розчарування: в домі брата очікувала достатку, а застала злидні.
Отже підсобив їй тим, що знайшов.
– Навіщо гробареві гроші? – питав, либонь, швидше себе, ніж мене.
Аби утвердити його в думці, що не помиляється, я заплатив за два кухлі пива, яке він зі мною випив.
przełożyła Olena Krysztalśka
За какво са му пари на гробаря?
[Po cóż grabarzowi pieniądze?]
Преди години безработен поляк заминал за Гърция – от Радавец през Люблин, Варшава, Будапеща…
В Солун намерил работа на гробищата. В Радавец тази работа вършел куцият Карол Гвожд, но нали и в Солун е трябвало да се погребват мъртвите. Плащали не лошо, затова си пазел работата, въпреки че не е било в характера му да се привързва към места и хора. В Полша изоставил следването си и двете годеници…
Приказвахме си в кръчмата при атонската Света гора, откъдето преди векове, ако вярвяме на митовете, Язон тръгнал за Златното руно.
– Извозих вече две хиляди мъртъвци – правеше той равносметка пред мен. Не малко. Толкова души навярно наброява Радавец, където е израстнал. В завивката на един покойник намерил кесийка пълна с драхми. Тъкмо я премервал в ръката си, когато се явила сестрата на покойника. Видяла му се бедна и отчаяна, наследството на брат ù не я зарадвало. Дал ù кесийката с парите.
– За какво ли са пари на гробаря? – попита по-скоро себе си, отколкото мен.
За да го уверя, че не греши, платих и неговата бира.
przełożyła Kamelia Mincheva-Gospodarek
Łydka, język, Lwów
Jakże rozmaicie objawia się namiętność kobiet!
(Klemens Czapla – myśliciel ludowy z Wilczyroga)
1.
We Wrocławiu Kiepurę* w łydkę ugryzła kobieta!
W łydki zazwyczaj gryzą psy: pijaków i włóczęgów, listonoszy i kominiarzy, mężczyzn i kobiety. Nie jest łatwo dopaść nogę artysty! Ta we Wrocławiu musiała wdrapać się na scenę, paść na deski estrady, czołgać się do jego nóg! Widział ją, mógł odtrącić, odepchnąć, zgubiła go – jak myślę – pycha! Chciał ją mieć u swych stóp! Patrzeć, jak zlizuje pył z jego butów, gdy on śpiewa, że chce całować wszystkie brunetki i blondynki. Gdy ta zlekceważona
Nieoczekiwanie z wielbicielki przemieniła się w wampira, wbiła swe młode, białe zęby w jego umięśnioną łydkę, a syk bólu zabrzmiał jak nowy refren.
2.
Jan Pióro, wiejski lekarz z powiatu opatowskiego, odebrał 1000 porodów, złożył 500 złamanych rąk, 300 nóg i zszył jeden język. Leśniczego! Wcześniej język trafił między wargi ostrozębej Edytki. Myślę o niej z sympatią. Gdyby nie jej namiętność, lista sukcesów doktora Pióro nie posiadałaby tak efektownej puenty.
3.
Kobiet nie należy się obawiać! – głosił Jan Ziemski, najlepszy adwokat w przedwojennym Krasnymstawie**. Zawsze wytworny, pogodny, w pięknym kapeluszu. Uśmiechał się do krasnostawskich podlotków, uczennic, szarmancko kłaniał się ich nauczycielkom, całował dłonie wszystkich babć i ciotek. A na dziewczynki jeździł do Lwowa. Gustował w Ormiankach. Te posiadają ponoć największy w świece temperament***. Ormianek wszak próżno było szukać w samej Warszawie, że nie wspomnę o nieodległym od Krasnegostawu Lublinie. Myślałem o tym pięknej jesieni 2013 roku, kiedy i ja pojechałem zakosztować miodu na lwowskiej ulicy Ormiańskiej.
* Jan Kiepura (1902-1966) – polski śpiewak (tenor) i aktor. Zyskał międzynarodową sławę, w Polsce niebywałą popularność zapewnił mu (wykonywany do dzisiaj) szlagier:
Brunetki, blondynki
Ja wszystkie was dziewczynki
Całować chcę!
** Krasnystaw – piękne powiatowe miasteczko nad rzeczką o wdzięcznej nazwie Wieprz, w połowie drogi między Lwowem a Warszawą. Nie brakowało tam nigdy pięknych, dumnych i odważnych kobiet. Jednej z nich, imieniem Ryfka, poświęciłem przed laty opowieść Antygona z Krasnegostawu.
*** Pod wrażeniem temperamentu Ormianek był także Tadeusz Boy-Żeleński – poeta, tłumacz literatury francuskiej, lekarz, satyryk i kobieciarz. O ich uroku, powabie i temperamencie napomykał w swych dziełach. Boy zakończył swój żywot we Lwowie. Kiedy stanął przed plutonem egzekucyjnym, w wewnętrznej kieszeni marynarki miał fotografię młodziutkiej ormiańskiej poetki Anny Bohasiewicz. Kula wystrzelona przez niemieckiego żołnierza przybiła mu tę fotografię do serca.
Голень, язык, Львов
[Łydka, język, Lwów]
Как разнообразно проявляется страсть женщин!
(Клеменс Чапля – народный мыслитель с Вильчирога)
1.
Во Вроцлаве Кепуру* в голень укусила женщина!
В голень обычно кусают собаки: пьяниц и бродяг, почтальонов и трубочистов, мужчин и женщин. Это не просто
добраться до ногу артиста! Эта во Вроцлаве должна была вкарабкаться на сцену, упасть на доски эстрады, ползти к его ногам! Он ее видел, мог отодвинуть, оттолкнуть, погубила его – так я думаю – спесь! Хотел ее иметь у своих стоп! Смотреть, как она слизывает пыль с его ботинок, когда он поет, что хочет целовать всех брюнеток и блондинок. А когда была оставлена без внимания
Неожиданно из обожательницы сменилась в вампира, вонзила свои молодые, белые зубы в его мускулистую голень, а шипение от боли зазвучало, как новый припев.
2.
Ян Пюро, сельский врач с опатовского района, принял 1000 родов, сложил 500 сломаных рук, 300 ног и сшил один язык. Лесника! Перед этим язык попал между губ острозубой Эдитки. Я о ней думаю с симпатией. Если бы не этот ее темперамент, в перечне успехов доктора не было бы такого эффектного пункта.
3.
Женщин не нужно бояться! – утверждал Ян Земски, наилучший адвокат в довоенном Красноставе**. Всегда такой достойный, спокойный, в изящной шляпе. Улыбался красноставским подроскам, ученицам, элегантно кланялся их учительницам, целовал ладони всем бабушкам и тетям. К девочкам ездил во Львов. Особенное удовольствие он находил в армянках. Вроде бы они имеют самый большой в мире темперамент***. Армянок однако напрасно было искать в самой Варшаве, не говоря уж о не слишком удаленном от Красностава Люблине. Думал я об этом прекрасной осенью 2013, когда я тоже поехал попробовать меду на Армянской улице во Львове.
* Ян Кепура (1902-1966) – польский певец (тенор) и актер. Снискал международную славу, в Польше огромную популярность принес ему (исполняемый до ныне) шлягер:
Брюнетки, блондинки
Я всех вас, девчата,
Любить хочу!
** Красностав – Прекрасный районный городок над речкой с благодарным названием Вепш (Кабан), в половине дороги между Львовом и Варшавой. Никогда там не было недостатка в прекрасных, гордых и отважных женщинах. Одной из них по имени Рифка, много лет назад, я посвятил повесть «Антигона из Красностава».
*** Под впечатлением от темперамента армянок был также Тадеуш Бой-Желеньски – поэт, переводчик французской литературы, врач, сатирик и бабник. О их очаровании, привлекательности и темпераменте намекал он в своих произведениях. Бой закончил свою жизнь во Львове. Когда он стал перед взводом приводящим в исполнение смертный приговор, во внутреннем кармане пиджака у него была фотография молоденькой армянской поэтки Анны Бонасевич. Пуля, выстреленная немецким солдатом, прибила ему эту фотографию к сердцу.
przełożył Anatolij Diaczynski
Лытка, язык, Львоў
[Łydka, język, Lwów]
Як жа па-рознаму праяўляецца жаночая страснасьць!
(Клеменс Чапля – народны мысьляр зь Вільчырога)
1.
Кепуру* у Вроцлаве жанчына ўкусіла за лытку!
За лыткі звычайна кусаюць сабакі – п’яніц і валацугаў, паштароў і камінараў, мужчын і кабет. Да нагі артыста дабрацца нялёгка! Тая, у Вроцлаве, павінна была ўзьдзерціся на сцэну, упасьці на дошкі эстрады і паўзьці да яго ног! Ён яе бачыў, мог адштурхнуць, адсунуць, яго згубіла – я думаю – пыха! Хацеў мець яе ля сваіх ступакоў! Глядзець, як зьлізвае пыл зь яго чаравікаў, якія, калі ён сьпявае, хочуць цалаваць усе брунэткі і бландынкі. Гэтую ён недаацаніў.
Яна ж нечакана з паклоньніцы ператварылася ў вампіра, і загнала свае маладыя, белыя зубы ў ягоную моцную лытку, і сык болю загучаў новым прыпевам.
2.
Ян Пюра, вясковы лекар з апатаўскага павету, прыняў 1000 родаў, склаў 500 зламаных рук, 300 ног і зашыў адзін язык. Лясьнічага! Перад гэтым язык апынуўся між вуснамі вастразубай Эдыткі. Я згадваю пра яе зь сімпатыяй. Калі б не яе страснасьць, сьпіс посьпехаў доктара Пюра ня меў бы гэткага эфектнага водару.
3.
Кабет ня варта асьцерагацца! – казаў Ян Земскі, самы лепшы адвакат у перадваенным Краснымставе**. Заўжды вытанчаны, прыязны, у цудоўным капелюшы.Усьміхаўся краснастаўскім дзяўчынкам, вучаніцам, галантна кланяўся іхным настаўніцам, цалаваў ручкі ўсіх бабуль і цётак. А да дзяўчат езьдзіў у Львоў. Асабліва цаніў армянак. Яны маюць самы гарачы ў сьвеце тэмперамент***. Армянак жа марна было шукаць у самой Варшаве, ня кажучы ўжо пра недалёкі ад Краснагаставу Люблін. Я думаў пра гэта цудоўнай восеньню 2013 году, калі і я паехаў паспытаць мёду на львоўскай вуліцы Армянскай.
*Ян Кепура (1902-1966) – польскі сьпявак (тэнар) і акцёр. Набыў міжнародную славу, у Польшчы небывалую папулярнасьць яму забясьпечыў (выконваемы і зараз) шлягер:
Брунэткі і бландынкі
Я ўсіх вас, дзяўчынкі
Зацалаваць хачу!
** Красныстаў – прыгожае павятовае мястэчка на рацэ з удзячнай назвай Вепж, на паўдарогі паміж Львовам і Варшавай. Там ніколі не бракавала прыгожых, гордых і адважных кабет. Адной зь іх, па-імені Рыфка, я шмат гадоў таму прысьвяціў апавяданьне “Антыгона з Краснагаставу”.
*** Пад уражаньнем тэмпераменту армянак быў таксама Тадэвуш Бой-Жаленскі – паэт, перакладчык французскай літаратуры, лекар, сатырык і бабнік. Пра іх зачараваньні, вабноты і тэмперамент згадваў у сваіх творах. Бой скончыў сваё жыцьцё ў Львове. Калі стаяў перад растрэльным зьвязам, ва ўнутранай кішэні пінжака меў фатаграфію маладзенькай армянскай паэткі Ганны Багасевіч. Куля, выпушчаная нямецкім жаўнерам прыбіла тую фатаграфію да яго сэрца.
przełożył Paweł Lachnowicz
Прасец, език, Лвов
[Łydka, język, Lwów]
По колко различни начини се изявява женската страст!
(Клеменс Чапла – народен мъдрец от Вълчирог)
1.
Във Вроцлав жена ухапала Кепура* по прасеца!
Обикновено по прасците кучетата хапят пияниците и скитниците, пощаджиите и коминочистачите, мъжете и жените.
Но да достигнеш до крака на артиста, това не е никак лесно! Тази във Вроцлав е трябвало да се покатери на сцената, да се просне на дъските и да допълзи до краката му! Видял я е, можел е да я отблъсне, да я отстрани, но го погубило, както мисля, високомерието! Искал да лежи в краката му. Да гледа как лиже праха от обувките му, когато той пее, че иска да целува всички брюнетки и блондинки. Когато тя, пренебрегнатата, неочаквано от обожателка се превърнала във вампир. Забила младите си, бели зъби в неговия мускулест прасец, а изсъскването от болка прозвучало като нов рефрен.
2.
Ян Перо, първият лекар в Опатовска околия преди войната, приел 1000 раждания, наместил 500 счупени ръце, 300 крака и зашил един език. На горския! Преди това езикът му попаднал между устните на острозъбата Едитка. Мисля за нея със симпатия. Ако не беше нейната страст, списъкът на успехите на доктор Перо нямаше да има такъв ефектен завършек.
3.
От жени не трябва да те е страх! – казваше Ян Земски, адвокат от Краснистав**. Не само той така е смятал, но единствен, или по-точно като един от малкото мъже в това градче, се усмихвал на всички момиченца, ученички, галантно поздравлявал техните учителки, целувал ръка на всички баби и лели. Но за да задиря девойки, ходел чак в Лвов. Харесвали му арменките. Те, говори се, били най-темпераментните жени на света***. Ала напразно е да търсиш арменки даже в самата Варшава, да не говорим за не много отдалечения от Краснистав Люблин. Размишлявах за тези неща през хубавата есен на 2013 година, когато и аз заминах да опитам лвовската бира на улица „Арменска”.
* Ян Кепура (1902-1966) – световно известен полски певец (тенор) и актьор. В Полша небивала популярност му донесъл шлагерът:
Брюнетки, блондинки,
всички вас девойки
искам да целувам!
** Краснистав – красиво градче покрай рекичката с прекрасното име Вепш, на половината път между Лвов и Варшава.
*** Темпераментът на арменките правел силно впечатление на Тадеуш Бой-Желенски – поет, преводач на френска литература, лекар, сатирик и женкар. За женските прелести и чар често споменавал в своите творби. Той завършил живота си в Лвов, но неговата смърт е съвсем друга, трагична история.
przełożyła Kamelia Mincheva-Gospodarek
Kobieta mnie bije
1.
Kobieta mnie bije!* – No proszę, okrzyk śmiech budzi, a powinien grozę.
Zdumiewa mnie – że tak powiem – zdumienie mężczyzny, że przytrafiło się to jemu.
Nie on pierwszy, nie ostatni!
Hetmanowa Ogińska** srebrny talerz zwijała w trąbkę, a męża – jak świadczy wielu kronikarzy – chwytała
za kołnierz i wystawiała za okno. Ludzka baba, mogła na bruk zrzucić. Nie zrzucała,
Nie dlatego, że bo bruk twardy.
Nie chciała szybkiego końca wybornej zabawy.
2.
A taka niebieskooka Anna, zadbana czterdziestolatka, bystry menager kultury, też potrafi zacisnąć piąstki, o czym najlepiej wie Karol, jej małżonek
Tamtego dnia, kiedy z Mieciem i Stasiem sączyliśmy piwo, odnalazł nas w Ogrodzie Saskim
i uradował podbitym okiem.
Bije mnie – chciał się żalić – a nie budzić śmiech, więc znalazł współczucie.
– Choć przeciem nie ułomek! – rozpaczał nad sobą.
– Taka mocna!? – Staś pytał.
– Jak tur! – zapewniał solennie.
Znałem ją i ja. Kiedyś, kiedyś, gdy w jej życiu nie było jeszcze Karola, pozwoliłem sobie na śmiały
gest i dotknąłem jej ramienia.
Nie napotkałem oporu, więc zbadałem jeszcze miękki brzuch i gładkie uda. Wiem, co mówię. Nie było to muskularne ciało atletki.
Od tamtego momentu czasu minęło trochę lat.
Najwyraźniej nabrała furii i muskulatury.
3.
– Mamo! – prosił pięcioletni szkrab – pobawię się jeszcze chwilę
i patykiem na piasku kreślił hieroglify. – Wracaj, bo ci natrę uszu – ostrzegła. Posłusznie podreptał za matką.
Patrzyłem na nich z tyłu. Widziałem jego przydeptane buciki
i jej zgrabne nogi, fale jasnych włosów, pośladki opięte kraciastą spódnicą.
– Nie rezygnuj ze swych pragnień. Cóż ci zostanie, jeśli je porzucisz? – przestrzegłem malca.
Pierwsza odwróciła głowę. Twarz miała piękną,
lecz spojrzenie smocze. – Jeśli szukasz guza, to parasol strzaskam na twym łbie! – zabrzmiały
jej słowa. W balladzie mistrza Adama*** jeden z łotrów używa podobnego zwrotu,
gdyby zacytowała dosłownie, moglibyśmy się może uśmiechnąć. Ale tu
nie chodziło o wymianę uśmiechów. Tu chodziło
o spełnienie groźby.
A tego – rzecz jasna – nie chciałem. Więc zamilkłem.
*Zwrot pada w filmie Seksmisja, okrzykniętym polską komedią stulecia. Rzecz dzieje się w roku 2044, budzą się dwaj mężczyźni zahibernowani pół wieku wcześniej. Ale co to za świat! Nie ma w nim mężczyzn! Była wojna, wyginęli, kobiety jednak doskonale radzą sobie same, rozmnażają się przez partenogenezę (dzieworództwo), ci dwaj, którzy przybyli z minionej epoki, są zbyteczni. Kobiety starają się przystosować ich do swej społeczności, nie cofną się przed kastracją. Mężczyźni nie staną się kobietami. Płeć męska zostanie przywrócona. Ale żeby tak się stało, mężczyzna musiał narażać się na poniżenie, szyderstwo, pobicie. Kobieta mnie bije – zwrot, który niepotrzebnie wywołuje uśmiech, jest przestrogą.
** Hetmanowa Aleksandra, Pani na Siedlcach Ogińska (1730-1798) – zręczny polityk, filantrop, kobieta piękna, rozmiłowana w sztuce i artystach, a przy tym obdarzona niezwykłą siłą fizyczną i niebanalnym – jak świadczą przywoływani już kronikarze – poczuciem humoru.
*** We wspomnianej tu balladzie Adama Mickiewicza Powrót taty jeden ze zbójców powiada do pojmanego kupca: ,,– Pierwszy bym pałkę strzaskał na twej głowie…”. Groźby nie spełnia, serca zbója zmiękczyły słowa dziecka. Tak, tak, są słowa, po których – jak mniemają poeci – wypadają z rąk miecze…
Женщина меня бьет
[Kobieta mnie bije]
1.
Женщина меня бьет!* – Но посмотрите, крик возбуждает смех, а должен страх.
Удивляет меня – скажу так – удивление мужчины, с которым это случилось.
Не он первый, не он последний!
Гетманова Огинская** серебряную тарелку скручивала в трубку, а мужа – как свидетельствуют многие летописцы
– хватала
за воротник и выставляла за окно. Человечная баба, могла на мостовую сбросить.
Не сбрасывала,
Не потому, что мостовая твердая.
Не хотела быстрого конца отменного развлечения.
2.
Или вот синеглазая Анна, опрятная, подвижная сорокалетняя импрессарио культуры,
тоже сумеет сжать кулачки, о чем лучше всего знает Кароль, ее супруг.
В тот день, когда вместе с Метем и Стасем попивали мы пивко, он нашел нас в Саском Огороде
и утешил подбитым глазом.
Бьет она меня – хотел он нам пожаловаться – а не возбуждать смех, поэтому нашел сочувствие.
– А ведь я не слабак какой – то! – горевал он сам над собой.
– Такая сильная? – спрашивал Стах.
– Как бык! – заверял тот торжественно.
Я ее тоже знал. Давным давно, когда в ее жизни еще не было Кароля, я позволил себе на смелый жест и коснулся ее плеча.
Сопротивления я не встретил, поэтому исследовал также ее мягкий живот и гладкие бедра. Знаю, что говорю! Это не было мускулистое тело атлетки.
С того момента прошли года.
Видимо набрала неистовства и мускулистости.
3.
– Мама! – просил пятилетний карапуз – я поиграюсь еще немного
и чертил прутиком на песку иероглифы. – Возвращайся, иначей надеру тебе уши — предупредила она. Он послушно засеменил за матерью.
Я смотрел на них сзади. Видел его поизношенные ботиночки
и ее стройные ноги, светлые волнистые волосы, ягодицы обтянутые клетчатой юбкой.
– Не отказывайся от своих желаний. Что тебе останется, если их оставишь? – предупредил я малыша.
Первая обернула голову. Лицо у нее было красивое.
Однако взгляд дракона. – Если хочешь иметь синяк, так зонтиком сейчас долбану тебя в лоб! – загремели ее слова. В балладе мастера Адама*** один из разбойников употребляет похожее выражение,
если бы она процитировала его буквально, мы могли бы с нею может усмехнуться. Но здесь дело шло не к обмену усмешками. Здесь заносилось на исполнение угрозы.
А этого – ясное дело – я не хотел. Поэтому я замолчал.
*Это выражение появляется в фильме «Сексмиссия», названного польской комедией столетия.
Событие происходит в 2044 году, пробуждаются двое мужчин, которых пол века назад ввели в гипотермию.
Но что это за мир! В нем нет мужчин! Была война и они погибли, женщины тем не менее прекрасно со всем справляются, розможаются способом партеногенез (девы родят), эти два, которые прибыли с минувшей эпохи, не нужны. Женщины стараясь приспособить их к своему обществу не остановятся перед их кастрированием. Мужчины не станут женщинами. Мужской пол будет воссановлен. Однако, чтобы это произошло, мужчина должен был подвергаться унижениям, издевательствам, избиениям. Женщина меня бьют – выражение, которое зря только вызывает усмешку, является предостережением.
** Нетманова Александра, барыня в Седльцах, Огинская (1730-1798) искусный политик, филантроп, страстно любившая искусство и артистов, но при этом одаренная необычной физической силой и не банальным, как свидетельствуют вспоминаемые уже хроникеры – чувством юмора.
*** Во вспоминаемой здесь балладе Адама Мицкевича «Возвращение папы» один из разбойников говорит пойманному купцу: «Я бы первый палку поломал на твоей голове…». Угрозы не исполняет, сердце разбойника смягчили слова ребенка. Да, да слова, по которых – как считают поэт – мечи выпадают из рук…
przełożył Anatolij Diaczynski
Мяне б’е жанчына
[Kobieta mnie bije]
1.
Мяне б’е жанчына!* – Выбачайце, крык гэты замест жаху выклікае сьмех.
Мяне дзівіць – скажу так – зьдзіўленьне мужчыны, што гэта здарылася зь ім.
Ня ён першы, ня ён апошні!
Жонка гетмана Агінскага** кручвала срэбны талер у трубку, а мужа – як сьведчаць шматлікія летапісцы – хапала за каўнер і выстаўляла за вакно.
Гуманная баба, магла ж на брук ськінуць. Не кідала. Не таму, што брук цьвярды. Не хацела хуткага заканчэньня цудоўнай забавы.
2.
А нейкая блакітнавокая Ганна, саракагадовая і дагледжаная, кемлівы менэджар культуры, таксама магла сьціснуць кулачкі, пра што лепш за ўсіх ведае Караль, яе сужонак.
У той дзень, калі мы з Мецем і Стасем пацягвалі піва, ён знайшоў нас у садзе Саса і разьвесяліў падбітым вокам.
“Яна мяне б’е” – ён выклікаў жаль, а ня сьмех – і мы спачувалі.
– Хоць і я ня ўломак! – адчайваўся ён.
– Такая дужая!? – Спытаўся Стась.
– Як тур! – Урачыста запэўніў Караль.
Ведаў яе і я. Калісьці, калі ў яе жыцьці яшчэ не было Караля, я дазволіў сабе сьмелы жэст і даткнуўся да яе пляча.
Я не сустрэў адпору, таму яшчэ дасьледваў мяккі жывот і гладкія клубы. Я ведаю, што кажу. Гэта не было мускулістым целам атлеткі.
З таго моманту прайшло трохі гадоў.
Відаць набрала лютасьці і мускулатуры.
3.
– Мама! – Прасіў пяцігадовы карапуз, – яшчэ хвілінку пабуду! – І крэсьліў палкай на пяску іерогліфы. – Вяртайса, бо вушы надзяру, – было папярэджаньне.
Паслухмяна пасунуўся за матуляй.
Я глядзеў на іх з тылу. Бачыў яго паношаныя чаравічкі і яе зграбныя ногі, хвалю сьветлых валасоў, ягадзіцы, абцягнутыя спадніцай у клетку.
– Не адмаўляйся ад сваіх жаданьняў. Адкінеш іх, што застанецца табе? – Перасьцярог я малога.
Яна першай павярнула галаву. Мела прыгожы твар, толькі погляд быў як у цмока.– Калі хочаш гуза, то разаб’ю на тваім ілбе парасон! – прагучалі яе словы. У баладзе маэстра Адама*** падобны зварот выкарыстоўвае адзін зь нягоднікаў, калі б працытавала яго даслоўна, мы можа маглі б усьміхнуцца. Але ў дадзеным выпадку справа была не ў абмене ўсьмешкамі. Справа была ў выкананьні пагрозы.
А гэтага, вядома, я не хацеў. Таму я змоўк.
* Выраз прагучаў у фільме “Сэксмісія”, нашумелай польскай камедыі стагоддзя. Дзеі адбываюцца ў 2044 годзе, прачынаюцца двое мужчынаў, уведзеных у гібернацыю паўвекам дагэтуль. Але які гэта сьвет! У ім няма мужчынаў! Была вайна, усіх выбілі, жанчыны аднак цудоўна спраўляюцца адны, размнажаюцца дзякуючы партэнагенэзу (цнатліваму нараджэньню), а гэтыя двое, што прыбылі зь мінулай эпохі, яны лішнія. Жанчыны, стараючыся прыстасаваць іх да свайго грамадства, не адступяць перад кастрацыяй.
Мужчыны ня стануць жанчынамі. Мужчынскі пол будзе адноўлены. Але каб так сталася, мужчына вымушаны падвяргацца прыніжэньням, насьмешкам, зьбіцьцю. “ Жанчына мяне б’е” – выраз, які дарэмна выклікае ўсьмешку, ён зьяўляецца папярэджаньнем.
** Жонка гетмана, Аляксандра, уладарка Седльцаў, Агінская (1730-1798), кемны палітык, філантроп, прыгожая кабета, улюбёнка мастакоў і артыстаў, і пры тым адораная незвычайнай фізічнай сілай і небанальным – як сьведчаць закліканыя летапісцы – пачуцьцём гумару.
*** Ва ўзгаданай тут баладзе Адама Міцкевіча “Вяртаньне таты” адзін разбойнік кажа злоўленаму купцу: ,,Буду першым, хто паламае палку на тваёй галаве…”. Пагрозы ня выканае, сэрца разбойніка разьмякне ад словаў дзіцёнка. Так, так, існуюць словы, пасьля якіх – як перакананы паэты – з рук выпадаюць мячы…
przełożył Paweł Lachnowicz
Жінка мене б’є
[Kobieta mnie bije]
1.
«Жінка мене б’є!» – ти знаєш цю скаргу і подив чоловіка: а що ж то за напасть така?
Не він перший, не він останній!
Гетьманша Огінська* срібну таріль згортала в сурму, а чоловіка – як свідчать багато літописців – хапала за комір і виставляла за вікно. Гуманна баба, могла ж і на брук кинути. Не кидала, бо брук твердий.
«Жінка мене б’є!» – кричить актор, а публіка сміється.
Бо ж не про співчуття передовсім ідеться!
2.
А така собі блакитноока Ганна, випещена сорокарічна молодичка, спритний менеджер культури, також уміє стиснути кулачки, про що найкраще знає Карл, її чоловік.
Того дня, коли ми з Мєцем і Стасем потягували пиво, він відшукав нас у Саксонському Саду і обрадував підбитим оком.
– Б’є мене! – хотів пожалітися, а не будити сміх, тож знайшов співчуття. – А я ж направду не хирляк! – ридав над собою.
– Така сильна? – допитувався Стас.
– Як тур! – запевняв урочисто.
Знав її і я. Колись давно, тоді, коли в її житті ще не було Карла, я дозволив собі сміливий жест і торкнувся її плеча.
Не зустрів опору, відтак обстежив ще й м’який живіт, і гладкі стегна. Знаю, що кажу. Не було то мускулисте тіло атлетки.
З тих пір минуло трохи літ.
Безперечно, набула несамовитості і мускулатури.
3.
– Мамо! – просив п’ятилітній хлопчик. – Я пограюся ще хвильку.
І патичком на піску креслив ієрогліфи.
– Повертайся, бо я тобі намну вуха, – попередила мати. І він слухняно потюпав за нею.
Я дивився на них ззаду. Бачив його дещо стоптані черевички і її зграбні ноги, хвилі ясного волосся, сідниці, обтягнуті клітчастою спідницею.
– Не відмовляйся від своїх бажань. Що ж тобі зостанеться, якщо ти їх позбудешся? – застеріг я малюка.
Вона першою повернула голову. Обличчя мала прекрасне, але погляд драконівський.
– Якщо ти шукаєш ґудзя, то я розтрощу парасолю на твоєму лобі! – прозвучали її слова.
У поемі майстра Адама** один з негідників вживає подібну фразу, і якби вона прозвучала дослівно, ми, можливо, могли б усміхнутися. Але тут не йшлося про обмін посмішками. Тут ішлося про виконання погрози.
А я цього, звісно, не хотів. Тому й змовчав.
*Вираз звучить у фільмі Сексмісія /«Seksmisja»/, який визнано польською комедією століття. Подія відбувається у 2044 році: оживають двоє чоловіків, яких було піддано гіпотермії піввіку назад. Але що то за світ?! Немає у ньому чоловіків! Була війна, вигинули, проте жінки досконало справляються самі, розмножуються з допомогою партеногенезу, тож ті двоє, які прибули з минулої епохи, вже зайві. Жінки намірилися пристосувати їх для потреб своєї спільноти, не зупиняючись і перед кастрацією.
**Гетьманша Огінська /Hetmanowa Ogińska, Hetmanowa Aleksandra, pani na Siedlcach Ogińska / Гетьманша Александра, пані Огінська із Сєдльців (1730-1798) – умілий політик, філантроп, красива жінка, залюблена в мистецтво й митців, і при тому наділена незвичайною фізичною силою.
*** У творі Адама Міцкевича Повернення тата / «Powrót taty»/ один із розбійників каже до спійманого купця: «Я перший розтрощив би палицю на твоїй голові…»
трьох глухонімих синів. Про них я наслухався багато розповідей. Один із цих трьох, здається, найстарший, виламував штахети у паркані, що оточував садибу мого дідуся.
– Бісівське насіння! – нарікав дідусь, ремонтуючи зіпсуту огорожу.
przełożyła Olena Krysztalśka
Jastrząb, zając i błotniak stawowy
Wszystkie ptaki są drapieżne – powiadają ornitolodzy.
Drapieżny jest drozd połykający ślimaka i wróbel czyhający na muchę.
Te, które chwytają drozdy i wróble, to szponiaste. Trudno się z takim wywodem nie zgodzić.
1.
Jastrząb atakuje gołębie, ale nie ludzi czy wojskowe samochody, a jednak Stanisław Smaga, chwacki plutonowy, przeżył atak ptaka. Wiózł na poligon amunicję. Świeciło słońce, plutonowy myślał
o wieczornym spotkaniu z dziewczyną, jej paznokciach krwistego koloru, czułych słówkach i szeptach, rozpinaniu guzików bluzki, zaciśniętych kolanach, które przyjdzie mu pieścić i całować,
gdy z powietrza zaatakował go jastrząb, wielki jak samolot. Porównanie z samolotem, nawet z bojowym, wydaje się właściwe, bo któż – czy cóż – atakuje wojskowe transporty? – Widocznie swój cień na szybie pojazdu wziął za łatwą zdobycz – relacjonował dumny z siebie plutonowy, bo jego pojazd bez szwanku wyszedł z ptasiego nalotu.
2.
Kiedyś, kiedyś, w czasie studenckich eskapad, jeden z beskidzkich szlaków* przemierzałem w chłodne, wiosenne przedpołudnie. W drodze do Jaskini Niedźwiedziej natrafiłem na martwego jastrzębia rozpostartego na krzaku tarniny. Trzymał w szponach nieżywego zająca. Ot, pochwycił go tydzień może dwa przed moim nadejściem. Upolowany szarak ostatnim susem pociągnął swego zabójcę w kolczaste zarośla i złowił go – w rewanżu – w śmiertelną pułapkę.
Ofiara stała się zabójcą, zabójca ofiarą.
Jakaś stąd nauka, przesłanie, przestroga?
Dotykałem długą chwilę ptasich piór, szpon, otwartego dzioba
martwego króla drapieżców umęczonego we wnyku tarniny.
3.
Powiadają: dług a śmierć nie minie. Śmierć – zgoda, nie minie, od długu ten i ów próbuje się wykręcić. Bywa, że niektórym się udaje. Jeden z moich dłużników miast pożyczonych pieniędzy przyniósł mi wypchanego ptaka. Powiadają również, od złego dłużnika i plewy bierz! Martwe ptaszysko przyjąłem w pokorze. Był to błotniak stawowy, bestia wielka, brązowawo-sina, a jakże – szponiasta. Miała zimne oczy ze szklanych paciorków, pod skrzydłami woreczki chemikalii, aby jej natrętne mole nie żarły. Podziękowałem i jeszcze tamtego wieczoru wyniosłem eksponat do pobliskiego parku.
Nie znalazłem ptaka świtem.
Nie miałem wątpliwości, że nabrał w płuca świeżego powietrza
I odfrunął.
* Szlaki Beskidu Sądeckiego są oznaczone – dla bezpieczeństwa turystów – kolorowymi znakami. Mój szlak zielony wiódł z Łomnicy przez Halę Pisaną i Wierch nad Kamieniem. Tam – jak powiadam – gdzie z Wierchu odchodzi ścieżka do Jaskini Niedźwiedziej, natrafiłem na niecodzienne zwierzęco-ptasie pobojowisko.
Ястраб, заяц і балотны лунь
[Jastrząb, zając i błotniak stawowy]
Усе птушкі – драпежнікі, кажуць арнітолагі. Драпежным зьяўляецца дрозд,
што глытае сьлімака, і верабей, што пільнуе муху.
Тыя, што ловяць драздоў і вераб’ёў – гэта кіпцюрастыя.
З такой высновай цяжка не пагадзіцца.
1.
Ястраб нападае на галубоў, а не на людзей ці вайсковыя аўтамабілі, аднак Станіслаў Смага, хвацкі ўзводны, быў атакаваны птушкай. Вёз баепрыпасы на палігон. Сьвяціла сонца, узводны думаў пра вячэрняе спатканьне зь дзяўчынай, яе пазногці колеру крыві, пяшчотныя слоўцы і шэпты, расшпільваньне гузікаў на блузцы, сьціснутыя калені, якія яму прыдзецца цалаваць і лашчыць, калі з паветра яго атакаваў ястраб, вялікі як самалёт. Параўнаньне з самалётам, нават з баявым, падаецца адпаведным, бо хто ж, ці што ж атакуе вайсковыя транспарты? ”Мабыць свой цень на шкле траспартнага сродку прыняў за лёгкую здабычу”, – дакладваў горды за сябе ўзводны, бо яго сродак без пашкоджаньняў выйшаў з птушынага налёту.
2.
Даўно-даўно, у часы студэнцкіх эскападаў, я халодным вясеньнім апоўднем рухаўся па адным зь бескідскіх шляхоў*. Дарогаю да Яськіні Нядзьвежай я натрапіў на мёртвага ястраба, распасьцёртага ў цярновым кусьце. У кіпцюрах ён трымаў нежывога зайца. Вось, схапіў яго за тыдзень, ці, можа, два перад маім падыходам. Упаляваны шарак апошнім скачком зацягнуў свайго забойцу ў калючы зарасьнік і ўзаемна злавіў яго ў сьмяртэльную пастку.
Ахвяра стала забойцам, забойца – ахвярай.
Гэта навука, паведамленьне, перасьцярога? Якая?
Я доўга кранаў птушыныя пёры, кіпці, разяўленую дзюбу мёртвага караля драпежнікаў, замучанага ў цярновай пятлі.
3.
Кажуць – абавязак і сьмерць не мінецца.Сьмерць – згодзен, не міне, ад абавязку ж той і гэты спрабуе выкруціцца. Бывае, што некаторым удаецца. Адзін з маіх вінаваўцаў замест пазычаных грошай прынёс чучала птушкі. Яшчэ кажуць – ад кепскага вінаваўцы і мякіну бяры! Я пакорліва прыняў мёртвага птаха. Быў гэта балотны лунь, вялікі драпежнік, карычнева-сіні, і, натуральна, кіпцюрасты. З халоднымі вачыма са шкляных пацеркаў, пад крыламі мяшэчкі зь хімікаліямі, каб ня жэрла нахабная моль. Я падзякаваў і тым жа вечарам вынес экспанат у парк паблізу.
На сьвітанку я птушку не знайшоў.
Не сумняюся – набраў у лёгкія сьвежага паветра.
І адляцеў.
* Шляхі Бэскіду Сандзецкага для бясьпечнасьці турыстаў абазначаны каляровымі знакамі. Мой зялёны шлях вёў з Ламніцы праз Халю Пісану і Верх-на-Каменьні. Там, дзе ад Верху адыходзіць сьцежка да Яськіні Нядзьвежай, я і натрапіў на незвычайнае зьвярына-птушынае поле бою.
przełożył Paweł Lachnowicz
Яструб, заeць і ставковий лунь
[Jastrząb, zając i błotniak stawowy]
Всі птахи – хижі, повідомляють орнітологи. Хижий і дрізд,
який ковтає слимака, і горобець, який чигає на муху. Ті, що хапають дроздів та горобців,– то кігтисті.
Важко з таким висновком не погодитися.
1.
Яструб атакує голубів, але не людей чи військові автомобілі. І все ж Станіслав Смага, бравий командир взводу, зазнав нападу птаха. Віз на полігон амуніцію. Світило сонце, взводний розмріявся про очікувану зустріч з дівчиною: уявляв дівочі коліна, ясно-червоні нігті, ґудзики на блузочці, яку прийдеться йому розстібати… Аж ось із повітря атакував його яструб. Великий, наче літак. Порівняння з літаком, навіть з бойовим, здається тут доречним, бо хто ж чи що ж атакує військовий транспорт?
– Мабуть, свою тінь на віконному склі транспортного засобу порахував за легку здобич, – звітував гордий собою взводний, бо його транспорт вийшов без ушкоджень з-під пташиного нальоту.
2.
Колись-колись, під час весняних ризикованих ескапад, один із шляхів у Бескидах я долав з випадковим туристом. Там, де дорога повертає до Камйонки Вєлькєй, ми натрапили на мертвого яструба, розпростертого на кущах тернини. Тримав у кігтях неживого зайця. Десь-то схопив його два чи три місяці перед нашим приходом. Упольований русак останнім зусиллям потягнув свого вбивцю до колючих чагарників і той опинився у смертельній пастці. Я торкнувся пташиних кігтів, пір’я, розтуленого дзьоба.
– Лишилося напхати, якщо хто уміє, – розсудив мій товариш.
Я погодився з такою думкою, але не було то заняття для мене.
3.
Кажуть: борг і смерть не мине. Смерть, згоден, не мине, а від боргу кожен пробує ухилитися. Буває, що декому це вдається. Один з моїх боржників замість позичених грошей приніс напханого птаха. Кажуть також: від поганого боржника і полову бери! Мертву птицю я прийняв без заперечень. Був то ставковий лунь, великий птах, бронзувато-синій і кігтистий. Мав зимні скляні пацьорки очей, під крилами – мішечки хімікалій, щоб нав’язлива міль не жерла. Я подякував і того ж вечора виніс експонат до ближнього парку.
На світанку його вже не було.
Не маю сумніву, що відлетів.
przełożyła Olena Krysztalśka
Ястреб, заек и тръстиков блатар
[Jastrząb, zając i błotniak stawowy]
Всички птици са хищни – твърдят орнитолозите.
Хищник е дроздът, който поглъща охлюви, и врабчето, дебнещо мухите.
Онези пък, които хващат дроздовете и врабчетата, имат грабливи нокти.
Не можем да не се съгласим с това твърдение.
1.
Ястребът атакува гълъбите, но не напада хората или военните коли, при все това Станислав Смага, храбрият взводен командир, е преживял атаката на ястреб. Карал амуниция за полигона. Слънцето сияело, командирът си мислел за срещата с момичето и очакващите ги удоволствия: колената й, червения лак на ноктите, копченцата на блузката, които ще трябва да разкопчае, когато изневиделица го нападнал ястреб, голям колкото самолет. Сравнението със самолет, дори с боен, е, струва ми се, сполучливо, тъй като – кой или какво – атакува военния транспорт?
– Изглежда, че собствената си сянка на автомобилното стъкло е взел за лесна плячка – ми разказваше гордият от себе си командир, понеже неговата кола излязла от нападението без никаква щета.
2.
Отдавна, много отдавна, по време на пролетните излети, по една от планинските пътеки* в Бескидите вървях с един случаен турист. Там където пътят се отбива за Камионки Велке попаднахме на мъртав ястреб, проснат върху трънака. В ноктите си държеше умрял заек. Хванал го бил два или три месеца преди ние да дойдем. Зайко при последния си скок повлякъл своя убиец в трънака и го уловил – за отмъщение – в смъртна клопка.
Пипнах птичите пера, нокътя, отворения клюн.
– Става за препариране, ако някой умее – отсече моят съпътник.
Съгласих се с казаното, но това не беше работа за мен.
3.
Казват: дългът и смъртта няма да отминат никого. Смъртта – добре, няма никого да отмине, но от дълга всеки опитва да се измъкне. Случва се така, че някои успяват. Един от моите длъжници вместо да ми върне взетите на заем пари ми донесе препарирана птица. Казва се също, че от лош борчлия и кош плява стига. Мъртвата птица приех със смирение. Това беше тръстиков блатар, птица голяма, кафеникаво-синкава и, естествено, с огромни нокти, студени очи като мъниста, а под крилата му се намираха торбички с химикали, за да го предпазват от нахалните молци. Поблагодарих и още същата вечер изнесох експоната в близкия парк.
На разсъмване не го намерих.
Без самнение той беше отлетял.
* Пътеките в Сондецките Бескиди са обозначени – за безопасност на туристите – с различни цветове. Любимата ми пътека, отбелязана със зелено, върви от Барчици до Лабова. На половината път, където тя завива към Камионки Велке, попаднахме със случайния турист на полесражението. Бел. а.
przełożyła Kamelia Mincheva-Gospodarek
Postrzelamy sobie
1.
Miał piętnaście lat i był królem mojej ulicy. Bronią była mu proca. Chuligan – mawiała o nim moja matka – nie waż się z nim spotykać! A ja, siedmiolatek – jak kania dżdżu* – pragnąłem być świadkiem jego popisów. Popołudniami strzelał do butelek po mleku i piwie ustawionych na gruzach Zamkowej Góry. Po celnych trafieniach pękały z trzaskiem jak orzechy uderzone młotkiem. Kibicować mogli nieliczni, tylko wybrańcom pozwalał dotknąć swojej broni. Kiedy strzelił do bezdomnego psa, cisnąłem w niego zgniłym jabłkiem. Niecelny rzut poczytał za wypowiedzenie wojny. Zdążyłem uciec, ale musiałem mieć się na baczności, aby nie wpaść w jego ręce. Czas płynął, a ja unikałem kary, co budziło w nim złość. Kiedyś pojawił się pod bramą mojego podwórka. – Weź parę butelek – zawołał pojednawczo – postrzelamy sobie! Nie dałem się wyciągnąć poza mury twierdzy, wiedziałem, że nawsadzałby mi kuksańców. Nieoczekiwanie zniknął z krajobrazu ulicy. Nastał czas bezkrólewia. Proce wyszły z mody.
2.
Jan Józef Szczepański, mistrz prozy, także sprawny taternik i wytrwały podróżnik, u kresu życia zapisał historyjkę powojennej wędrówki. Młody i silny parł grzbietem Tatr wzdłuż granicy polsko-czechosłowackiej. Niefrasobliwie przekroczył granicę, pech chciał, że natknął się na patrol czeskich żołnierzy. Zawstydził się, rzecz jasna, jak dzieciak przyłapany w malinach sąsiada. Pogranicznicy – wprawdzie – mogli życzyć dobrego dnia i pójść dalej swoją drogą, ale mogli też osadzić w areszcie, oskarżyć o szpiegostwo, ba, nawet zastrzelić. Dowódca z twarzą przeciętą szyderczym uśmieszkiem zaproponował zawody strzeleckie. Na pieńku ustawił puszkę po konserwie i zatrzymanemu podsunął pistolet. Ten nie mógł odmówić, nie mógł też opanować drżenia rąk**, więc chybił. A Czech popisał się celnym strzałem. Zadowolony z siebie, a może i z lęku, który wyzwolił w turyście, łaskawie mu zezwolił powędrować dalej.
3.
W czasie, gdy Szczepański pisał opowiadanie o górskiej przygodzie, przemierzałem Afrykę. W Algierii trafiłem do auta pewnego oficera, jechaliśmy 200 kilometrów przez pustynię Erg Szasz, żółty kolor kłuł w oczy, piach oblepiał skórę. W pewnej chwili zatrzymał pojazd, nie wykluczam, że poczuł się znużony.
– Umiesz strzelać? – zaskoczył mnie pytaniem.
– Umiem – zapewniłem, bo cóż miałem rzec?
– To postrzelamy sobie! – powiedział raczej do siebie niż do mnie. Jeszcze nie rozumiałem. Pojąłem, gdy w fotelu z tyłu dostrzegłem przykryty derką karabinek, dobrze mi znany kształt Kałasznikowa. Z bagażnika wygrzebał pięć puszek po piwie. – Ustaw je – ręką trzymającą karabin wskazał przestrzeń przed nami. Ruszyłem przed siebie, a on za moimi plecami – słyszałem to wyraźnie – odciągnął zamek karabinu. Strzeli w plecy! – przemknęło mi przez myśl i już chciałem paść na ziemię, czołgać się lub może – o tym też myślałem – uciekać wężykiem, skokami! Jeszcze nie strzeli – przekonywałem sam siebie – zwłoki będzie chciał zostawić w piachach, daleko od szosy. Miałem więc jeszcze chwilkę życia. A jak je ocalić? Jeszcze krok do przodu, może dwa, trzy i na ziemię! Pot kapał mi do oczu. – Wystarczy! – zawołał.
Wtedy się odwróciłem. Nie, nie mierzył do mnie. Karabin trzymał uniesiony w górę. Ustawiłem puszki. Gdy byłem obok niego, wystrzelił. Trafił w cztery, warknęły przestrzelone, piątej nie drasnęła kula. Wtedy podał mi karabinek. Zestrzeliłem piątą i przeszyłem kulami tamte cztery, pokiereszowane już przez niego.
– A wy kto? Wyrwało mu się pytanie, po rosyjsku – rzecz jasna, bo go szkolili w Moskwie.
– Nastojaszczij snajpier*** – bąknąłem, także po rosyjsku, bo cóż miałem rzec?
* Łaknie jak kania dżdżu (deszczu) – to stare polskie przysłowie. Kania to piękny ptak drapieżny, który kiedyś miał odwagę sprzeciwić się Panu Jezusowi. A było tak: Pan Jezus zwołał wszystkie ptaki do kopania doliny, którą miała popłynąć Wisła. Butna kania odpowiedziała, że nie skala się robotą, bo zabrudziłaby sobie pióra. Za harde słowa spadła na ptaszysko ciężka kara, nie może pić wody z rzek i stawów, a jedynie sycić się kroplami pozostałymi na listkach drzew, krzewów, kwiatów. Brak opadów skazuje te ptaki na ogromne pragnienie, spragnione kołują więc nad lasami i łąkami, prosząc Pana Jezusa o deszcz płaczliwymi głosy ,,pić wody, pić wody”.
** Łatwiej – tak głoszą opowieści – strzelić do człowieka uzbrojonego niż bezbronnego. Wiedział o tym Szczepański, nic więc dziwnego, że wezwanie do sięgnięcia po broń wziął – na szczęście niesłusznie – za złą wróżbę. To oczywiste, że ucieszył go celny strzał czeskiego żołnierza.
*** Najstojaszczyj snajpier – prawdziwy snajper.
Kto mnie zna, wie, że nie fantazjuję. Strzelam, jak mało kto. Dyplomy za zwycięstwa w zawodach strzeleckich zajmują pół ściany mojego pokoju. A i w wojsku nie miałem sobie równych, z pancerfaustów rozbijałem – jak żaden inny żołnierz – atrapy armat, czołgów i transporterów opancerzonych.
Постреляем немного
[Postrzelamy sobie]
1.
Ему было петнадцать лет и он был королем на моей улице. Его оружием была праща. Хулиган – говорила о нем моя мама – не смей с ним встречаться! А я, семилеток – как коршу дождя* – жаждал быть свидетелем его показов. В послеобеденную пору он стрелял по бутылкам от молока и пива, уставленных на развалинах Замковой Горы. По точным попаданию они лопались с треском, как орехи ударенные молотком. Болеть за него могли не многие, только избранным рарешал он коснуться своего оружия. Когда он выстрелил в беспризорную собаку, я бросил в него гнилым яблоком. Мой неточный бросок он посчитал за объявление войны. Я успел убежать, но теперь должен был быть бдительным, чтобы не попасть в его руки. Время шло, а я избегал наказания, что будило в нем злость. Как – то он появился возле ворот моего дворика. – Возьми пару бутылок – сказал он мне примирительно – постреляем немного! Но я не позволил вытащить себя за стены крепости, знал, надавал бы мне тумаков. Неожиданно он исчез с пейзажа улицы. Пришло время междуцарствия. Пращи вышли из моды.
2.
Ян Юзеф Щепаньски мастер прозы, также исправный альпинист и неутомимый путешественник, под конец жизни записал небольшую историю из послевоенного путешествия. Пер он, молодой и сильный, по хребту Татр вдоль границы польско- чехословацкой. Беззаботно пересек границу, но не повезло, там наткнулся на патруль чешских солдат. Стыдно ему стало, ясное дело, словно какому-то малышу пойманному в малиннике соседа. Пограничники могли пожелать ему хорошего дня и пойти себе своею дорогой дальше, но также могли посадить его под арест, обвинить в шпионаже, ба, застрелить даже. Начальник с лицом искривленным издевательской усмешкой, предложил ему соревнования по стрельбе. Поставил на пенек консервную банку и подал задержанному пистолет. Тот не смог отказать, не смог также удержать дрожания рук**, поэтому промахнулся. А чех продемонстрировал успешный выстрел. Довольный сам с себя, а может и с испуга, которого добился у туриста, милостиво разрешил ему путешествовать дальше.
3.
В то время, когда Щепаньски писал рассказ о приключении в горах, я исходил Африку. В Алжире я попал в машину к одному офицеру, ехали мы с ним 200 километров по пустыне Эрг – Шеш, желтый цвет колол глаца, песок приклеивался к коже. В определенный момент он остановил машину, не исключаю, что почувствовал скуку.
– Ты умеешь стрелять? – захватил он меня врасплох вопросом.
– Умею! – заверил его, а что я должен был сказать?
– Ну так постреляем немного! – сказал он скорее сам себе, чем ко мне. Я еще не понимал. Сообразил, когда на кресле сзади я заметил прикрытый половиком автомат, хорошо знакомый мне силуэт калашникова. Из багажника выгреб он пять банок из – под пива. – Поставь их – рукой держащей автомат он показал на участок перед нами. Я пошел впереди, а он за моей спиной – я слышал это очень хорошо – оттянул затвор автомата. Выстрелит в спину! – пронеслась мне мысль и я уже хотел упасть на землю, ползти, или может – об этом я тоже думал – убегать зигзагем, скачками! Еще не выстрелит – убеждал я сам себя – мои останки он захочет оставить в песку, подальше от шоссе. А значит я имел еще несколько секунд жизни. Но как ее спасти? Еще шаг вперед, может два, три и на землю! Пот капал мне в глаза. – Хватит! – крикнул он.
Тогда я обернулся. Нет, он не целился в меня. Автомат он держал поднесенный вверх. Я поставил банки. Когда я был сбоку его, он выстрелил. Попал в четыре, они заворчали простреленные, пятую пуля не задела. Тогда он протянул автомат мне. Я сбил пятую и прошил пулями те четыре, искромсанные уже им.
– А вы кто? – вырвался у него вопрос по – русски – ясное дело, ведь его обучали в Москве.
– Я настоящий снайпер*** – буркнул я также по – русски, а что я должен был сказать?
* Жаждет, как каня (коршун) дождя – это старая польская поговорка. Коршун это прекрасная хищная птица, которая когда – то даже набралась смелости противиться самому Господу Иисусу. Было это так: Господь Иисус созвал всех птиц на копание рва, которым должна была поплыть Висла. Непокорный коршун заявил, что не осквернит себя такой работой, может загрязнить себе перья. За дерзкие слова упало на птицу тяжелое наказание, не может пить воду из рек и прудов, а жажду утоляет только каплями воды, которые остаются на листьях деревьев, кустах, цветах. Нехватка осадков обрекает эти птицы на огромную жажду, измученные кружатся они над лесами и лугами, прося у Господа Бога о дождю плачущими голосами: «пить воды, пить воды».
** Легче – так гласят воспоминания – выстрелить в человека вооруженного, чем безоружного. Знал об этом Щепаньски, поэтому ничего удивительного, что вызов взяться за оружие он принял – к счастью неверно – за дурное предзнаменование. И естественно его обрадовал точный выстрел чешского солдата.
*** Настоящий снайпер.
Кто меня знает, знает, что я не фантазирую. Стреляю, как мало кто. Дипломы за победы в соревнованиях по стрельбе занимают пол стены в моей комнате. Да и в армии я не имел себе равных, из панцерфаустов я уничтожал – как никакой другой солдат – макеты орудий, танков и бронетранспортеров.
przełożył Anatolij Diaczynski
Пастраляем
[Postrzelamy sobie]
1.
Яму было пятнаццаць гадоў, і ён быў каралём маёй вуліцы. Ягонай зброяй была рагатка. Вісус – казала пра яго мая маці – забараняю зь ім сустракацца! А я, сямігадовы, як канюк дажджу* прагнуў быць сьведкам яго “подзьвігаў”. Пасьля апоўдня ён страляў па малочных і піўных бутэльках, расстаўленых на руінах Замкавай Гары. Пры меткіх стрэлах яны з трэскам лопаліся, як арэхі пад малатком. Заўзятарам мог быць ня кожны, толькі абраным дазваляў даткнуцца да сваёй зброі. Калі ён стрэліў па бяздомным сабаку, я шпурнуў у яго гнілым яблыкам. Нятрапны кідок ён успрыняў як аб’яўленьне вайны. Я здолеў уцячы, але быў вымушаны пільнавацца, каб ня трапіць яму ў рукі. Час ішоў, а я пазьбягаў кары, што выклікала ў ім злосьць. Неяк ён зьявіўся ля брамы майго падворка. – Вазьмі пару бутэлек, – паклікаў прымірэнча, – пастраляем! Я ня даўся выманіць сябе за муры крэпасьці, ведаў, што атрымаў бы аплявух. І нечакана ён зьнік з вулічнага ландшафта. Настаў час без караля. Выйшлі з моды рагаткі
2.
Ян Юзаф Шчапанскі, майстар прозы, неблагі альпініст і ўпарты вандроўнік, напрыканцы жыцьця запісаў гісторыю пасьляваеннага пахода. Малады і дужы, ён рухаўся хрыбтамі Татраў уздоўж польска-чэхаславацкай мяжы. Бесклапотна перасёк яе, ды вось няўдача – наткнуўся на чэскі патруль. Засаромеўся, вядома, як дзіцёнак, злоўлены ў суседскай маліне. Памежнікі маглі пажадаць добрага дня і пайсьці далей сваёй дарогай, але маглі і арыштаваць, абвінаваціць у шпіянажы, ды нават застрэліць. Камандзір са зьдзеклівай усьмешкай на твары прапанаваў спаборніцтва ў стральбе. Паставіў на пянёк бляшанку з-пад кансерваў і прапанаваў затрыманаму пісталет. Той ня мог адмовіцца, і ня мог стрымаць трымценьня рук**,так што сьхібіў. А чэх бліснуў трапным стрэлам. Задаволены сабою, а можа і пярэпалахам турыста, ласкава дазволіў яму вандраваць далей.
3.
У той час, калі Шчапанскі пісаў апавяданьне пра прыгоду ў гарах, я хадзіў па Афрыцы. У Алжыры трапіў на аўтамабіль да аднаго афіцэра, мы праехалі 200 кіламетраў праз пустыню Эрг Шаш, жоўты колер рэзаў вочы, да скуры прыліпаў пясок. У нейкую хвіліну ён спыніў аўто, я не выключаю, што адчуў стомленасьць.
– Страляць умееш? – Зьдзівіў ён мяне пытаньнем.
– Умею – запэўніў я. Нешта ж павінен быў сказаць?
– Дык пастраляем! – Сказаў хутчэй сабе, чым мне. Я яшчэ не разумеў. Зразумеў, калі на заднім сядзеньні заўважыў прыкрыты посьцілкай карабін, добра знаёмую мне разнавіднасьць Калашнікава. Выграб з багажніка пяць бляшанак з-пад піва. – Усталюйце іх, – рукою з карабінам паказаў на прастору перад намі. Я пайшоў уперад, а ён за маёй сьпіною – я гэта выразна чуў – адцягнуў затвор карабіна. Стрэліць у сьпіну! – Мільганула ў маёй галаве, і я ўжо хацеў упасьці на зямлю, паўзьці, або – гэта таксама мільганула – уцякаць скачкамі, зігзагам! Пакуль што ня стрэліць, – пераконваў я сябе, –труп захоча кінуць у пясках, далей ад шашы. Так што я маю яшчэ хвілінку жыцьця. Як яго захаваць? Яшчэ крок, можа два, тры, а тады – на зямлю! Пот заліваў мне вочы. – Досыць! – Закрычаў ён.
Я павярнуўся. Не, у мяне ня меціўся. Трымаў карабін руляй угору. Я ўсталяваў бляшанкі. Ён выстраліў, калі я вярнуўся. Пацэліў па чатырох, прастрэленыя блямкнулі, а пятую куля не зачапіла. Тады падаў карабін мне. Я застрэліў пятую і прашыў кулямі тыя чатыры, ужо зьнявечаныя ім.
– А вы хто? Вырвалася ў яго пытаньне – па-расейску, вядома – бо вучылі яго ў Маскве.
– Настаяшчый снайпер*** – прамармытаў я таксама па-расейску, бо нешта ж трэба было сказаць?
* ”Прагне, як канюк дажджу” – старая польская прыказка. Канюк жа – гэта прыгожы драпежны птах, які калісьці меў сьмеласьць пярэчыць Госпаду Ісусу. А было так: Госпад Ісус склікаў усіх птушак капаць канаву, па якой павінна была пацячы Вісла. Фанабэрлівы канюк адказаў, што працай не апаганіцца, бо можа запэцкаць пер’е. За пыхлівыя словы атрымала птушка цяжкое пакараньне: ня можа яна піць вады з рэк і сажалак, а праганяе смагу толькі кроплямі зь лісьця дрэў, кустоўя, ды кветак. Адсутнасьць ападкаў выракае гэтых птушак на моцныя пакуты, таму кружацца яны над лясамі і лугамі і жаласнымі галасамі просяць у Госпада Ісуса дажджу: “Піць вады, піць вады!”.
** Лягчэй – так кажуць – выстраліць у чалавека узброенага, чым безабароннага. Шчапанскі пра гэта ведаў, таму нічога дзіўнага, што прыняў прапанову зброі – на шчасьце памылкова – за кепскае прадвесьце. Таму зразумела, што ўзрадваў яго трапны стрэл чэскага жаўнера.
*** Настаяшчый снайпер – сапраўдны снайпер.
Хто мяне ведае – ведае, што я не прыдумляю. Я страляю, як мала хто. Дыпломы за перамогі ў стралковых спаборніцтвах займаюць паўсьцяны майго пакою. Ды і ў войску ня меў сабе роўных, з гранатамётаў разьбіваў – як ніводзін іншы жаўнер – макеты гармат, танкаў і бронетранспарцёраў.
przełożył Paweł Lachnowicz
Постріляймо собі
[Postrzelamy sobie]
1.
Mав п’ятнадцять літ і був королем нашої вулиці. Зброєю слугувала йому рогатка.
– Хуліган, – казала про нього моя мати. – Не смій з ним зустрічатися! Але я, семиліток, як шуліка дощу, прагнув бути свідком його вихваток. Цілими днями він стріляв по пляшках з-під молока і пива, виставлених на руїнах Замкової Гори. Від влучних попадань вони лопалися з тріском, як горіхи під молотком. Його шанувальниками могли бути не всі, лише обранцям дозволяв торкнутися своєї зброї. Коли ж стрельнув у бездомного пса, я пожбурив у нього гнилим яблуком. Було це як оголошення війни. Мені вдалося тоді втекти, але мусив стерегтися, щоб не потрапити до його рук. Біг час, я уникав кари, і це будило в ньому злість. Якось з’явився під воротами нашого двору.
– Візьми пару пляшок, – закликав примирливо, – постріляємо собі!
Я не піддався, не висунувся з-поза мурів фортеці, знав, що надавав би мені штурханів.
Несподівано він зник з нашої вулиці. Надійшов час безвладдя. Рогатки вийшли з моди.
2.
Ян Юзеф Щепанський, польський прозаїк, а водночас і справний альпініст та витривалий мандрівник, колись записав веселу пригоду молодості. Після останньої війни мандрував через Татри. Безпечно перейшов межу з Чехословаччиною, але недоля хотіла, щоб наштовхнувся на патруль чеських солдатів. Прикордонники могли побажати доброго дня і піти далі своєю дорогою, але могли й арештувати, звинуватити у шпигунстві чи навіть застрелити. Командир патруля неочікувано запропонував стрілецькі змагання. На найближчому пні установив порожню консервну банку і подав пійманому пістолет. Не міг відмовитися, тримав його у тремтячих руках, отже промахнувся. Тоді командувач узяв зброю і похизувався влучним пострілом. Задоволений собою, люб’язно дозволив письменникові простувати далі.
3.
У той час, коли Щепанський писав оповідання про пригоду в горах, я міряв Африку. В Альгерії потрапив до авто одного офіцера, їхали 200 кілометрів через пустелю, жовтий колір піску колов очі. У певний момент водій загальмував машину, можливо, відчув себе втомленим.
– Умієш стріляти? – вразив мене питанням.
– Умію – буркнув я, бо що мав казати?
– То – постріляймо собі! – сказав радше до себе, ніж до мене. Спочатку я не зрозумів. Збагнув, коли на задньому сидінні побачив прикритий попоною, добре відомий з вигляду автомат Калашникова. Вигріб з багажника п’ять жерстянок з-під пива. – Постав-но їх, – тримаючи в руці гвинтівку, вказав на простір перед нами.
Я рушив уперед, а він за моєю спиною – чув це виразно – відтягнув спусковий гачок. «Стрельне мені в спину! – вразила думка, і я вже хотів, було, впасти на землю, повзти або, може, – таке теж допускав – утікати викрутасом і підстрибом! Ще не встрелить, – переконував сам себе, – бо тіло схоче залишити у пісках, далеко від шосе». Отож я ступав уперед і рахував: ще крок, ще два, може, три і тоді – на землю! Піт заливав мені очі.
– Досить! – гукнув він.
Тоді я озирнувся. Ні, не цілився в мене. Гвинтівку тримав піднятою вгору. Я встановив бляшанки. Коли стояв біля нього, він вистрілив. Поцілив у чотири, гаркнули прострелені, п’ятої куля не дряпнула. Тоді подав мені карабін. Я прошив кулями і п’яту, і ті чотири, що були вже понівечені ним.
– А ти кто? Вирвалося йому питання, по-російськи, ясна річ, бо його готували в Москві.
– Снайпер, – буркнув я, бо що ж мав сказати?
przełożyła Olena Krysztalśka
Ще си постреляме
[Postrzelamy sobie]
1.
На петнайсет години беше царят на моята улица, а неговото оръжие – прашката. Хулиган – казваше за него майка ми – да не си посмял да играеш с него! А аз, седемгодишният – като каня, жаждуваща дъжд* – исках да бъда свидетел на неговите номера. Всеки следобед той стреляше по подредените на развалините на Замъковото възвишение бутилки от мляко и бира. Точните изстрели разбиваха бутилките с трясък, като орехи от удара на чук. Само малцина можеха да присъстват, само на избрани позволяваше да се докоснат до неговото оръжие. Когато веднъж стреля по едно бездомно куче, го замерих с гнила ябълка. Беше все едно, че му обявявам война. Тогава успях да избягам, но трябваше да внимавам да не попадна в ръцете му. Времето течеше, аз смогвах да избягна наказанието, а това предизвикваше у него ярост. Веднъж се появи пред дворната врата.
– Вземи няколко бутилки – извика помирително – да постреляме! Не успя да ме изведе извън стените на крепостта. Знаех, че ще ми тегли един бой. Изведнъж той изчезна от пейзажа на нашата улица. Настана междуцарствие. Прашките излязоха от мода.
2.
Ян Юзеф Шчепански, полски писател, а също така умел алпинист и страстен пътешественик, след последната световна война кръстосвал Татрите. Без да иска, прекрачил границата с тогавашна Чехословакия и за свое нещастие се натъкнал на чешки граничари. Граничарите са могли да му пожелаят хубав ден и да си продължат пътя, но също така са могли да го задържат, да го обвинят в шпионаж и дори да го застрелят. Командирът на патрула неочаквано предложил състезание по стрелба. На най-близкото пънче поставил консервена кутия и подал пистолета на прекрачилия нелегално границата. Шчепански не можел да откаже, хванал пистолета с треперщи ръце** и не улучил целта. Тогава командирът взел оръжието, прицелил се и улучил. Доволен от себе си, той любезно позволил на писателя да продължи по пътя си.
3.
По това време, когато Шчепански писал за своето приключение в планината, аз обикалях Африка. В Алжир попаднах в колата на един офицер. Пътувахме заедно почти двеста километра през пустинята, жълтият пясък ни бодеше в очите. Внезапно офицерът спря, помислих, че се е уморил.
– Умееш ли да стреляш? – изненада ме с въпроса.
– Умея – промърморих, какво можех да кажа.
– Хайде да постреляме! – каза по-скоро на себе си, отколкото на мен. Още не разбирах за какво говори. Стана ми ясно, когато на задната седалка забелязах увито в чул оръжие с добре познатата ми форма на калашник. От багажника извади пет бирени кутии.
– Подреди ги – каза той и с ръка, държаща оръжието, ми посочи безкрайното пространство на пустинята. Тръгнах напред, а той след мен и чух как спусъкът щракна. Ще ме застреля в гръб!, дойде ми на ум и вече исках да легна на земята, да започна да пълзя или пък – и за това си помислих – да се втурна да бягам, криволичейки или скачайки. Няма да стреля – убеждавах себе си – не и в този момент! Трупът ми ще остави посред пясъците, далече от шосето. Остават ми още няколко минути живот, колкото за две, три крачки… Вървях напред и пресмятах: още една крачка напред, може и три и тогава на земята! Потта заливаше очите ми.
– Стига! – извика той.
Тогава се обърнах. Не, не се целеше в мен. Държеше автомата вдигнат високо нагоре. Подредих кутиите. Когато застанах край него, той се прицели. Улучи четири. Простреляните кутии изсъскаха, а петата куршумът дори не беше драснал. Тогава ми подаде оръжието. Улучих петата и пронизах останалите четири, пробити от него.
– А ти кто? – без да иска, попита на руски – съвсем ясно, обучавал се беше в Москва.
– Настоящий снайпер*** – промърморих, защото какво друго можех да кажа.
* Жадува като каня за дъжд – това е стара полска пословица. Канята е красива хищна птица, която някога е имала смелостта да се противопостави на Иисус Христос. Станало така, че Иисус поканил всички птици да копаят канал, по който да потече Висла. Високомерната каня отговорила, че няма да се оскверни с работа, защото щяла да си изцапа крилата. Заради надменните си слова канята била строго наказана да не може да пие вода от реките и езерата, а единствено от капките дъжд, останали по листата на дърветата, храстите и цветята. Липсата на валежи осъжда тези птици на неописуема жажда, затова те кръжат над горите и полята и се молят на Иисус Христос за дъжд, тъжно пеейки: „вода, вода”. Бел. а.
** По-лесно, казват хората, се стреля във въоръжен човек, отколкото в невъоръжен. Добре знаел това Шчепански, затова нищо чудно, че хванал подадения му пистолет с трепереща ръка. Този жест той приел, за щастие, погрешно, като лошо предсказание. Съвсем ясно е, че се е зарадвал на точния изстрел на чешкия войник. Бел. а.
*** Който ме познава, знае, че не фантазирам. Стрелям като малцина други хора. Дипломите за победи в състезания по стрелба покриваха половината стена на моята стая. В армията също нямах равни на себе си, с панцерфаустите разбивах, като никой друг войник, макетите на оръдия, танкове и бронирани коли. Бел. а.
przełożyła Kamelia Mincheva-Gospodarek
Trzej mężczyźni Ewy
Upalne lato 1971 roku spędzałem we wsi Jesiony, w domu moich dziadków Aleksandra i Heleny. Dom stał w sadzie, obok obora, stodoła pod strzechą…
Rano budził mnie dźwięk kucia kos, które cały Boży dzień miały kłaść pokotem łany jęczmienia i żyta. W cieniu jabłoni oblepionych czerwieniejącymi owocami zgłębiałem dzieła filozofów i poetów, odkrywałem, że świat nie będzie lepszy, chociaż nie brakuje mu urody. Na Wybrzeżu umilkły strzały*, po łąkach mojej wsi spacerowały bociany, w starych sadach buszowały kosy, drozdy i kwiczoły. W gorące wieczory dopadał mnie obiecujący chichot dziewcząt i daleki syk spadających gwiazd.
Wywołam jeszcze z pamięci rozmowę mojej siwowłosej Babki Heleny z sąsiadką Walerką, matką pięknej Ewy. Babka miała opinię mądrej, Ewa powodzenie, a sąsiadka kłopot. Stawiło się trzech kawalerów, chłopów na schwał, gotowych do żeniaczki, lecz którego wybrać? Prosiły o radę. Babka wołała milczeć, niż wskazać któregoś.
Jan Bartos – chłopak z naszej wsi, jak wół pracowity,
Stach Krówka – dumny urzędnik powiatu
i ten trzeci, Heniek Twaróg, nieznany mi, ponoć bajecznie bogaty.
Lubiłem Jana, to z nim odkryłem, że nie boję się ognia**.
Z płonącego domu – w sąsiedniej wsi – wynosiliśmy sprzęty: wiadra, pościel, odzież i talerze. Uwolniliśmy z obór krowy, ze stajni konia i psa Sułtana z łańcucha.
Stach pojawiał się w domu Ewy z teczką wypchana chlebem, kiełbasą, chałwą, czekoladą, którą następnego dnia częstowała mnie sąsiadka.
Przesadziłem, mówiąc, że trzeci był mi obcy. Widziałem go na zabawie, w remizie strażackiej. Tańczyli z Ewą do białego świtu. Wpatrzeni w siebie – mógłbym dodać – gdyby ktoś dociekał, że byli szczęśliwi. A potem – o czym wiedziałem tylko ja – nie skąpiła mu wdzięków. W polach, za remizą, wśród pachnących łanów powalił ją w zbożu. Byłem – daję słowo – przypadkowym świadkiem ich miłosnych zapasów. Długo śnił mi się po nocach jej okrzyk rozkoszy.
Wybrała – nie wiem czemu – Stacha Krówkę, a Jan płakał miesiąc. Mówiłem: śmiej się z tego, lecz śmiać się nie chciał, łkał i zaciskał pięści.
Nie widziałem jej więcej, ponoć w Szczecinie czy Ustce urodziła trójkę pięknych dzieci.
Nie wspominałbym chyba nigdy o Jasiu, ogniu, psie Sułtanie, smaku czekolady, gdyby nie pewne spotkanie ostatniej jesieni.
W Sandomierzu, na Rynku, w słońcu października, przypadkowo spotkany turysta raczył mnie rozmową. Mówił o morzach, rybach, kolorach, niebie i przestworzach. Dowcipnie, ze swadą. Gdy zapytał o mój dom, kwiaty i ogródek, wymieniłem nazwę nieodległej miejscowości.
– Jak, jak? Jesiony? – zainteresował się. – Przed laty miałem tam dziewczynę! Ach, co za temperament! Kiedyś po zabawie w pobliskich Dwikozach całą noc kochaliśmy się w zbożu – westchnął rozmarzony. – Chciałem się nawet żenić, ale wybrała innego – wspominał bez żalu.
– Pan Henryk Twaróg? – zaryzykowałem pytanie.
– Pan mnie zna?
– No, trochę wiem o panu! Ale z tym, że w zbożu całą noc z Ewą, to pan solidnie przesadził. Zaczęliście przecież świtem!
* W grudniu 1970 roku władza ludowa użyła broni przeciw protestującym robotnikom. Na ulicach polskich miast zadudniły czołgi i bojowe transportery. Byli zabici i ranni. Na jednym z czołgów wjechał do spacyfikowanego Gdańska chłopak z Jesionów, kapral-podchorąży. Kiedy ucichły strzały, opadł dym, kapral-podchorąży na wieżyczce czołgu odpiął pasek hełmu i zadowolony z dobrze wypełnionego rozkazu lustrował rozbite auta, potłuczone szyby, a kto wie, może liczył zabitych i rannych? Wtedy z pobliskiej bramy dziesięcioletni smyk cisnął kamieniem w odsłoniętą głowę. Krew schlapała żołnierski mundur. – Miał pół roku zwolnienia i nauczkę – śmiano się w Jesionach.
I tę relację z przestrogą w puencie zapisuję ku nauce, uciesze, pamięci?
** Czemu w akcji gaszenia pożaru braliśmy udział tylko we dwóch, z Jasiem? Gospodarzy nie było w domu, strażacy przyjechali – jak to się powiada: na sygnale – kiedy my już ocaliliśmy, co było do ocalenia.
Zrzuciłem z siebie porwaną koszulę, zwęglone buty, nadpalone spodnie, w gatkach opuszczałem plac boju, by na sąsiednim podwórku zmyć z ciała sadzę pożaru, gdy dostrzegłem pełne uznania spojrzenie dowódcy wozu strażackiego. Zrozumiałem, że chętnie widziałby mnie w swych szeregach. Uniosłem rękę, aby utwierdzić go w tym przekonaniu, ale najwidocznie zawstydził się swego podziwu i już swym wzrokiem obejmował inne rejony pogorzeliska.
W szeregi strażaków – na krótko – trafiłem jakiś czas potem.
Zaproponowano mi prowadzenie ćwiczeń sprawnościowych z ochotnikami jednostki w Górkach Dolnych. Przyjąłem propozycję, stawiłem się na zajęciach w połowie października. – Zaczniemy od pływania – oświadczyłem paru osiłkom nad basenem przeciwpożarowym. – I nie przerwiemy kąpieli nawet w najtęższe mrozy. Rozpoczynamy od zaraz, mundury zdjąć!
– Nie mamy kąpielówek – pisnął któryś.
– To na golasa! I sam w stroju Adama szurnąłem do basenu. Przepłynąłem w lodowatej pięćset metrów, wyskoczyłem, wycierałem się niespiesznie. – Za tydzień wszyscy w majtkach do kąpieli – zakomunikowałem. – Maminsynki zostają w domu!
,,Maminsynki” – to słowo było jeszcze długo powtarzane w tamtej okolicy. Matce jednego z nich nie w smak były moje musztry, przykłady, ćwiczenia. Nie chciała, aby syn nabawił się kataru. Wiedziała, za którymi drzwiami przyjmują donosy. Złożyła meldunek, że przybłęda-wywrotowiec usiłuje miejscowych zuchów przerabiać na wrogów ludów.
Nie miałem już okazji przymuszać dzielnych strażaków z Górek Dolnych do zimnych kąpieli.
Sam byłem sobie winien. Na sporty ekstremalne było widocznie jeszcze za wcześnie. Mogłem z chłopakami ćwiczyć przysiady w sali gimnastycznej, ostatecznie podskoki na wolnym powietrzu.
Три женихи для Єви
[Trzej mężczyźni Ewy]
Гаряче літо 1971 року я проводив у селі, в домі мого дідуся Александра і бабусі Гелєни. Дім стояв Греції з Любліна через Краків, Будапешт у саду, збоку – обора, стодола під стріхою…
Вранці будило мене дзвінке клепання кіс, які цілий Божий день повинні були класти покотом лани ячменю і жита. У тіні яблунь, обліплених рум’яніючими плодами, я старанно вивчав твори філософів і поетів, відкривав для себе, що світ не стає кращим, хоч і не бракує йому краси. На Побережжі замовкли постріли*, по лугах мого села гуляли лелеки, у старих садах шаленіли дрозди. Духмяними вечорами вчувалися мені багатообіцяючий сміх дівчат і далеке шипіння зорепаду.
На гадку спадає розмова моєї сивоволосої баби Гелєни з сусідкою Валеркою, матір’ю вродливиці Єви. Бабка зажила авторитету мудрої, Єва – успіху, а сусідка – клопоту. З’явилося троє кавалерів, хлопів на вибір, готових до женячки. Але якого ж вибрати? Просили поради. Бабуня воліла радше мовчати, ніж вказати на якогось.
Ян Бартос, хлопець з нашого села, роботящий, як віл, Стах Крувка – гордий повітовий чиновник, і той третій, Генек Тваруґ, незнайомий мені, буцімто казково багатий.
Мені подобався Ян. То з ним я відкрив для себе, що не боюся вогню**. З палаючого дому в сусідньому селі ми разом виносили господарські речі, відра, постіль, одяг, миски й тарілки. Звільнили з обори корів, зі стайні – коня, з ланцюга – собаку Султана.
Стах з’являвся в домі Єви з течкою, напханою хлібом, ковбасою, халвою, шоколадом, яким наступного дня пригощала мене сусідка.
Утім, я дещо перебільшив, кажучи, що третій був мені незнайомий, адже бачив його на забаві у пожежному депо. Танцював з Євою до білого світу. Були задивлені в себе. Міг би я додати, коли б хтось запитав, що були щасливі. А потім, про що знав тільки я, не пошкодувала йому вділити своїх принад. У полях за депо я був – даю слово – випадковим свідком їхніх любовних утіх. Довго снився мені ночами її вигук насолоди.
Вибрала – не знаю чому – Стаха Крувку, а Ян плакав цілий місяць. Я казав йому: смійся з того, але сміятися не хотів, ридав і стискав кулаки.
Я не бачив її більше, нібито в Ґданську чи Оліві народила трійко чудових діток.
Мабуть, не згадалось би мені ніколи про Яся, пожежу, собаку Султана, смак шоколаду, коли б не одна зустріч минулої осені.
Із Сандомира в напрямку мого села віз мене елегантним фордом незнайомий чоловік. Говорив багато – про себе, про світ. Дотепно, натхненно. Коли запитав, куди прямую, я назвав село.
– Як, як? Єсьони? – зацікавився. – Мав я колись там дівчину! Ах, що за темперамент! Якось, по забаві у Двікозах, всю ніч ми кохались у збіжжі, – зітхнув замріяно. – Хотів, було, навіть женитися, але вибрала іншого, – згадував без печалі.
– Генрик Тваруґ? – зважився я запитати.
– Ви, пане, мене знаєте?
– Ну, трохи знаю про пана! Але про те, що всю ніч у збіжжі з Євою, – то пан надто перебільшив. Адже почали на світанку!
* У грудні 1970 року влада застосувала зброю проти робітників-страйкарів. На польських вулицях загуркотіли танки і бронетранспортери. Були убиті й поранені. На одному з танків в’їхав до Ґданська хлопець з Єсьон, капрал-підхорунжий. Коли затихли постріли, розвіявся дим, той капрал-курсант на башті танка розстебнув ремінця каски і, задоволений з добре виконаного наказу, оглядав розбиті автомобілі, потовчене віконне скло, і хтозна, може, й рахував убитих і поранених. Тоді з-за ближніх воріт десятилітній спритник вцілив каменем у неприкриту голову. Кров захляпала солдатський мундир. Мав півроку звільнення і добру науку, сміялися в Єсьонах.
І цю оповідь із засторогою у кінцівці я подаю як настанову, як розраду і пам’ять.
** Чому в гасінні пожежі ми брали участь тільки удвох із Ясем? Господарів не було вдома, а пожежники приїхали, як то кажуть, на сигналі, коли вже ми вирятували все, що було до порятунку.
Скинувши із себе порвану сорочку, обвуглені черевики, обгорілі штани, я у підштаниках полишав місце бою з вогнем, аби на сусідньому дворику змити з себе сажу, коли відчув на собі сповнений подивування погляд начальника пожежної команди. Я зрозумів, що охоче бачив би мене у своїх лавах. Я вже, було, й руку підніс, щоб утвердити його в цьому намірі, але він, вочевидь, здогадавшись, що бачу його захват, відвів погляд на пожарище.
У лави пожежників я потрапив дещо пізніше – як спортивний інструктор.
Запропонували мені ведення підготовчих вправ з пожежниками в Нижніх Ґурках, я прийняв пропозицію і з’явився для занять у пожежній частині в середині жовтня.
– Почнемо з плавання, – заявив я кільканадцятьом здоров’якам біля протипожежного басейну. – І не перервемо купання навіть в найсильніші морози. Починаємо зараз. Зняти мундири!
– У нас нема плавок, – писнув хтось.
– То голяка! І я сам у вбранні Адама шубовснув до басейну. Проплив у крижаній воді п’ятсот метрів, вискочив і взявся неспішно обтиратись. – За тиждень щоб усі були в трусах для купання,– заявив твердо. – А «мамині синки» хай лишаються вдома!
«Мамині синки» – цей вислів ще довго повторювався в тій околиці. Матері одного з таких не подобалася моя муштра, спортивні змагання і вправи. Не хотіла, щоб син набрався катару. Знала, за якими дверима приймають доноси. Заявила, що інструктор намагається місцевих пожежників перетворити на ворогів народів.
Не мав уже нагоди змушувати відважних пожежників з Нижніх Ґурек до зимних купань.
Сам собі винен. Для екстремального спорту було, вочевидь, ще зарано. Міг з хлопцями тренувати хіба що присідання в гімнастичному залі та стрибки на свіжому повітрі.
przełożyła Olena Krysztalśka
Тримата мъже на Ева
[Trzej mężczyźni Ewy]
Горещото лято на 1970 година прекарвах в дома на моите дядо Александър и баба Елена. Къщата се намираше сред овощна градина, а до нея имаше обор и плевня с покрив…
Сутрин ме будеше звукът от изчукването на косите, които цял божи ден щяха да жънат нивите с ечемик и жито. Под сянката на ябълката, отрупана със зачервени плодове, изучавах произведенията на философи и поети, откривах, че животът няма да стане по-добър, въпреки че не му липсва красота. В Гданск стрелбата беше вече заглъхнала*, по полята на моето село се разхождаха щъркели, в старите градини вилнееха косове, дроздове и врабци. В жарките летни вечери до мен достигаше многозначното кикотене на момичетата и далечният съсък на падащите звезди.
Ще припомня още разговора на моята побеляла баба Елена със съседката Валерка, майка на хубавицата Ева. Баба ми беше мъдра жена, Ева се харесваше на мъжете, а ядовете береше майка й. Явиха се трима ергени, момчета-чудо, кандидати за женитба. Но кого от тримата да изберат? Помолиха баба за съвет, но вместо да посочи някого, тя предпочете да си замълчи.
Ян Бартос – младеж от нашето село, работен като вол.
Стах Крувка – горд околийски чиновник и третия, Хенек Тваруг, когото не познавах, казваха, че бил баснословно богат.
Обичах Ян, заедно с него открих, че не ме е страх от огъня. От горящата къща в съседното село изнесохме покъщнината: ведра, чаршафи, дрехи, чинии. Пуснахме от обора кравите, коня от конюшната, кучето Султан от синджира**. Стах се появи в къщата на Ева с чанта, пълна с хляб, колбаси, халва, шоколад, с който на следващия ден ме почерпи съседката.
Преувеличих, казвайки, че третият от кандидатите ми е съвсем непознат. Видях го на забавата в салона на пожарната. Танцуваха с Ева до зори. Загледани влюбено един в друг, щастливи. А после, за което знаех само аз, тя не му пестеше прелестите си. Сред полето, зад пожарната, посред ухаещите нивя, той я повалил в житото. Бях, признавам си, случаен свидетел на техните любовни игри. Дълги нощи сънувах нейния вик на наслада.
Ева избра, не знам защо, Стах Крувка и Ян плака цял месец. Казвах му: смей се, човече, няма смисъл да се терзаеш, но той не искаше да се смее, хлипаше и стискаше юмруци.
Май никога нямаше да си спомня за Яшо, за пожара, за кучето Султан, за вкуса на шоколада, ако миналата есен не беше една случайна среща.
От Сандомеж по посока на моето село пътувах в елегантния форд на непознат мъж. Говореше много за себе си и за света. Говореше остроумно и красноречиво. Когато ме попита закъде съм тръгнал, назовах името на селото.
– Как, как? Йешони? – озадачи се той. Едно време имах там приятелка. Ах, какъв темперамент само! Веднъж след забавата в Двикози се любихме цяла нощ в житото – въздъхна размечтан. Дори исках да се оженя, но тя избра друг – каза без съжаление.
– Хенрик Тваруг? – рискувах да попитам.
– Вие ме познавате?
– Е, малко знам за Вас! Но за това, че цяла нощ бяхте в житото с Ева, да знаете, че доста прекалихте. Ами започнахте призори!
* През декември 1970 година властта употреби оръжие против протестиращите работници. По полските улици забоботиха танкове, транспортьори и бойни коли. Имаше убити и ранени. С един от танковете в Гданск навлязъл младеж от Йешони, младши сержант. Когато изстрелите утихнали и димът изчезнал, сержантът излязъл от люка, откопчал каишката на каската, и, доволен от добре изпълнената заповед, се вглеждал в потрошените коли, изпочупените стъкла. Кой знае, може да е броял убитите и ранените? Тогава от близкия вход някакво хлапе хвърлило камък право в главата му. Кръвта опръскала мундира на войника:
– Дали му половин година отпуск и поука – смяли се хората в Йешони.
Тази история разказах за поука, радост и памет, но и като предупреждение. Бел. а.
** Защо в гасенето на пожара взехме участие само ние двамата с Яшо? Стопаните ги нямаше вкъщи, пожарникарите пристигнаха бързо, но ние вече бяхме спасили това, което можеше да бъде спасено. Свалих от себе си изпокъсаната риза, овъглените обувки и полуизгорените панталони, когато, останал по къси гащета, забелязах насочения към мен пълен с възхищение поглед на командира на пожарната. Разбрах, че с удоволствие би ме взел в редовете на пожарникарите. Вдигнах ръка, за да го подкрепя в това убеждение, но изглежда той се ориентира, че съм забелязал възхищението му и вече обгръщаше с поглед други места на пожарището.
В редовете на пожарникарите попаднах малко по-късно, като спортен инструктор. Предложено ми беше да провеждам физическите упражнения с пожарникарите в Гурки Долне. Приех предложението и в средата на октомври започнах занятията.
– Започваме с плуване – заявих на няколкото здравеняци пред басейна за гасене на пожари. И няма да преустановим плуването дори по време на най-големите студове.
– Започваме веднага, свалете униформите!
– Нямаме бански – обади се някой.
– В такъв случай голи! И сам скочих гол, както ме е майка родила. Преплувах в ледената вода петстотин метра, излязох и бавно се бършех.
– След седмица всички до един в бански костюми – заявих. Мамините синчета остават вкъщи!
„Мамини синчета” – тези думи бяха дълго повтаряни тук. Майката на едно от момчетата не харесваше моята мущровка, моите упражнения. Не искала сина й да хване хрема. Знаела зад кои врати приемат доноси. Направила донос, че инструкторът-превратаджия се стреми да превърне местните пожарникари в народни врагове.
Нямах повече възможност да карам смелите пожарникари да правят студени бани.
Сам си бях виновен. За есктремален спорт, изглежда, беше още рано. Оставаше ми само да правя с момчетата прикляквания в спортния салон, или да подскачаме на чист въздух.
przełożyła Kamelia Mincheva-Gospodarek
Żony Adama
– Czy tu jaka przyjdzie!? – pytał mnie, a może siebie i rozglądał się po jednoizbowej chacie.
W rogu kuchnia z okapem, wiekowy stół, rozchybotane krzesła, łóżko. Lampa naftowa. Wiadro, miednica, studnia i wygódka w podwórzu. Miał dwadzieścia pięć czy dwadzieścia sześć lat i zaawansowaną gruźlicę. Od gminy otrzymał – w mojej wsi – (w dożywocie czy też w dzierżawę) pustą chatę, w której parę lat temu zmarli bezdzietni właściciele. Wszystko szare, ale za oknem czerwone i żółte malwy, fioletowe floksy. Te kwitną nawet wiele lat po śmierci ogrodnika. Były więc – jak powiadam – także skarby w tym obejściu. Sam wypatrzyłem w skrzynce z połamanym narzędziami żeliwny moździerz, który oddał mi, jak się wydaje, bez żalu.
Czy tu jaka przyjdzie? – powtórzył pytanie, a miał na myśli – rzecz jasna – kobietę.
1.
Przyszła, a nawet przyszły.
Pierwsza pojawiła się Izaura*.
To nie było prawdziwe imię, lecz wdzięczne sezonowe przezwisko, jakim obdarzył przybyłą w te strony miejscowy prześmiewca. Smukła, niebieskooka, zatrzymała się w naszych Jesionach w swej beztroskiej wędrówce przez świat. Był czas zbioru porzeczek. Graf Ferdynand zatrudniał przy zbiorze wszystkich, którzy w tym czasie nie mieli lepszego zajęcia. Adam wypatrzył, że pewnego przedpołudnia Graf powalił Izaurę na ziemię wśród rzędów porzeczek i zrobił to, co robi się z kobietą. A wieczorem Adam zrobił z nią to samo. Też w porzeczkach. Najbliższą noc spędziła już nie w baraku, gdzie spali najemni robotnicy, ale w chacie Adama. Nie tylko tę noc, także wiele następnych. Pod jesień poszła w sobie tylko znanym kierunku. Pozostał po niej dług w miejscowym sklepiku, gdzie przez pięćdziesiąt chyba dni brała na kredyt papierosy i najtańsze wino, słodkie, „sandomierskie”.
Adam uregulował dług, choć nikt go nie zmuszał. Swą sumiennością zdumiał sklepikarza i jego klientów. Ale skoro powiadał o Izaurze – moja baba, więc jej dług był i jego długiem.
2.
Barbara Listwa pochodziła z sąsiedniej wsi Kacze Doły, miała – jak jej liczono – pięćdziesiąt pięć lat, kiedy przyjechała ubiegać się o spadek po ojczymie. Ale szukaj wiatru w polu, gospodarstwo sprzedane, przyrodni brat Józek w dalekiej Ameryce zamiatał ulice, a na jej – nie jej – działce stał nowy dom, którego właściciel na żale Barbary mógł tylko bezradnie rozłożyć ręce. Dwie walizki związane sznurkiem poniosła pod miejscowy sklepik, gdzie całe popołudnie piła piwo, śmiejąc się i płacząc na przemian. Był tam i Adam, patrzył i myślał, i jako jedyny zaproponował jej nocleg. Nie spotkał się z odmową, a rano wyprała mu cztery koszule. Na obiad jedli ziemniaki z barszczem, na kolację kluski ze słoniną. Zmarła najbliższej zimy na zapalenie płuc, pochował ją w sosnowej trumnie i jeszcze przez dwa lata palił świeczki na jej grobie. Mówili o nim wdowiec, z ironią ma się rozumieć, bo choć mieszkali razem, to o ślubie nigdy chyba nie myśleli.
3.
Trzecią zabrał kulawemu Mietkowi. Ten był parę lat starszy od Adama, miał żonę Martę oraz dwoje dzieci. Im także gmina dała – w naszej wsi – starą chatę, bardzo kiepską, bo lepszej w okolicy już nie było. Dziurawy dach mozolne łatał blachą ze starych wiader, na niewiele się to zdawało, ale nie ustawał w remontowych wysiłkach. Kiedy rozsypał się komin, Marta przeniosła się do domu Adama, Mietek z dziećmi powędrował dalej. Jakiś czas potem urodziła mu syna. Niektórzy powiadali, że to dziecko Mietka. Myślę, że Adama. Kiedy miało trzy czy cztery miesiące, Marta poszła w świat, nie za Mietkiem, swoją drogą. Adam zmarł niebawem, nie ze zgryzoty, jak już rzekłem, zdrowie miał marne.
Chłopczyk – nie pamiętam jego imienia – trafił do domu dziecka.
Po latach na ulicach Lublina wypatrzyłem młodzieńca, nawet dostatnio ubranego, który wydał mi się niezwykle podobny do Adama. Chwała Bogu, chciałem wierzyć, że temu się powiodło.
Jest jeszcze moździerz, przechowuję go w moim muzeum.
* Chwilkę powinienem poświęcić dźwięcznemu imieniu Izaura, niezwykle popularnemu ponoć w krajach hiszpańsko-portugalskojęzycznych. Ale i w Polsce nie brakuje Izaur! Wszystko za sprawą brazylijskiego serialu Niewolnica Isaura, chętnie oglądanego w Polsce w latach 80. XX stulecia. Film wielu śmieszył, ale i wzruszał wielu. Ci, którzy ulegli tajemniczemu urokowi pięknej niewolnicy, swe córki obdarzali jej imieniem.
Жены Адама
[Żony Adama]
– Придет сюда какая — нибудь? – спрашивал он меня, а может себя и оглядывался по однокомнатной избе. В углу плита с дымоотводным колпаком, стародавний стол, расшатанные кресла, стол. Керосиновая лампа. Ведро, таз, колодец и уборная во дворе. Ему было двадцать пять или двадцать шесть лет и у него был туберкулез в последней стадии. От района он получил – в моем селе – (пожизненно или же в аренду) пустую избу, в которой несколько лет назад умерли бездетные хозяева. Все серое, но за окном красные и желтые мальвы, фиолетовые флоксы. Они цветут даже много лет после смерти огородника. Были также – как я уже сказал – сокровища в этом дворе. Я сам заметил в ящике с поломанными инструментами чугунную ступу, которую он отдал мне, кажется, без сожаления.
– Придет сюда какая – нибудь? – повторил он вопрос, имея в виду – ясное дело – женщину.
1.
Пришла, даже пришли.
Первой появилась Изаура*.
Это не было ее настоящее имя, только привлекательное сезонное прозвище, каким наградил прибывшую в их околицу местный шутник. Стройная, синеглазая она задержалась в наших Есёнах в пору своего беззаботного путешествия по миру. Было время сбору смородины. Граф Фердинанд давал работу на ее собирании всем, кто в тот момент не имел лучшей работы. Адам приметил, что однажды перед обедом граф повалил Изауру на землю между рядами смородины и сделал то, что делают с женщиной. А вечером Адам сделал с нею тоже самое. Тоже среди смородины. Ближайшую ночь она провела уже не в бараке, где спали нанятые работники, а в доме Адама. Не только эту ночь, также много следующих. В начале осени она пошла только в известном ей самой направлении. Остался после нее только долг в местном магазинчике, где в течение наверное пятидесяти дней она брала в кредит папиросы и самое дешевое, сладкое вино, которое называли «сандомерским».
Адам урегулировал долг, хотя никто его к этому не принуждал. Своей добросовестностью он удивил продавца и его клиентов. Однако если он говорил о Изауре – моя баба, значит ее долг был также его долгом.
2.
Барбара Листва родом была с соседнего села Качьи Долы, она имела – как ей насчитывали – пятьдесят пять лет, когда приехала стараться о наследство после смерти отчима. Но ищи ветра в поле, хозяйство продано, ее единокровный брат Юзек в далекой Америке подметал улицы, а на ее – не ее – участке стоял новый дом, хозяин которого на жалобы Барбары мог только беспомощно разложить руки. Понесла она два своих связанных шнурком чемодана под местный магазинчик, где все послеобеденное время пила пиво, попеременно смеясь и плача. Был там также Адам, смотрел и думал, и был он единственным, кто предложил ей ночлег. Отказа он не услышал, а утром она выстирала ему четыре рубашки. На обед ели они картошку и борщ, на ужин лапшу со свининой. Умерла она в ближайшую зиму на воспаление легких, похоронил он ее в сосновом гробу и еще в течение двух лет зажигал свечи на ее могиле. Говорили о ним вдовес, с иронией надо полагать, потому что хоть и жили вместе, но о браке никогда наверное не думали.
3.
Третью он отобрал у хромого Метка. Тот был на пару лет старше Адама, имел жену Марту, а также двое детей. Им район тоже дал – в нашем селе – старую хату, очень плохую, потому что лучшей в околице уже не было. На дырявую крышу он кропотливо накладывал заплаты из жести со старых ведер, не очень – то это помогало, но он не останавливался в своих ремонтных усилиях. Когда развалилась печная труба, Марта перебралась в дом Адама, Метек с детьми отправился дальше. Спустя какое-то время она родила ему сына. Некоторые шептались, что это ребенок Метка. Я думаю, что Адама. Когда ему было три или четыре месяца, Марта пошла по белу свету, не за Метком, своей дорогой. Адам вскоре умер, не с тоски, как я уже сказал, здоровье имел плохое.
Мальчик – имени его я не помню – попал в детский дом.
Через годы на улицах Люблина я заметил юношу, вполне хорошо одетого, который показался мне очень похожим на Адама. Слава Богу, мне хотелось верить, что ему повезло.
А еще я имею ступу, которую храню в своем музее.
* Еще минутку я должен посвятить звучному имени Изаура, кажется необычно популярного в странах с испано – португальскими языками. Но и в Польше нет недостатка в Изаурах! А все в связи с бразильским сериалом Рабыня Изаура,который охотно смотрели в Польше в 80 – годах XX столетия. Фильм многих смешил, но и волновал многих. Те, которые поддались таинственному обаянию прекрасной рабыни, своих дочек наделяли ее именем.
przełożył Anatolij Diaczynski
Адамавы жонкі
[Żony Adama]
– Ці сюды прыдзе якая!? – Пытаўся ён ці то ў мяне, ці ў сябе, і азіраў адзіны пакой хаты. На куце кухня з выцяжкай, старажытны стол, расьхістаныя крэслы, ложак. Газавая лямпа. Вядро, мядніца, на падворку студня і прыбіральня. Меў дваццаць пяць-дваццаць шэсьць гадоў і запушчаны туберкулёз. Пустую хату ў маёй вёсцы, бязьдзетныя гаспадары якой памерлі пару гадоў таму, атрымаў ад гміны ў пажыцьцёвую арэнду. Усё шэрае, толькі за вакном чырвоныя і жоўтыя мальвы, фіялетавыя флоксы. Яны цьвітуць шмат гадоў нават па сьмерці садоўніка. Такім чынам былі, так бы мовіць, скарбы і ў гэтым падворку. Сам я выглядзеў ў скрынцы з паламаным начыньнем чыгунную ступу, якую ён, здаецца бяз жалю, аддаў мне.
Ці сюды якая прыдзе? – Запытаўся зноў, маючы на ўвазе, вядома, кабету.
1.
Прыйшла, нават прыйшлі.
Першай зьявілася Ізаўра*.
Гэта не было сапраўдным імем, а толькі прыемнай мянушкай, падараванай мясцовым жартаўнікам новапрыбылой у гэтыя мясьціны. Танклявая, блакітнавокая, бесклапотна вандруючая па сьвеце, яна затрымалася ў нашых Ясёнах. Быў час збору парэчак. Граф Фердынанд даваў працу на зборы ўсім, хто ў той час ня меў лепшага занятку. Адам падгледзеў, што неяк перад апоўднем граф паваліў Ізаўру на зямлю паміж шэрагамі парэчак і зрабіў тое, што робяць з кабетаю. А ўвечары Адам зрабіў зь ёю тое ж самае. Таксама ў парэчках. Бліжэйшую ноч яны правялі ўжо не ў бараку, дзе спалі наёмныя парабкі, а ў хаце Адама. Ня толькі тую ноч, але і шмат наступных. А пад восень яна пайшла ў толькі ёй вядомым кірунку. Пасьля яе засталася запазычанасьць ў мясцовай крамцы, дзе каля пяцідзесяці дзён брала на павер папяросы і самае таннае віно, пад назовам “Сандамірскае”, салодкае.
Адам запазычанасьць сплаціў, хоць ніхто яго не прымушаў. Сваёй сумленнасьцю зьдзівіў крамшчыка і яго кліентаў. Але раз ужо сказаў пра Ізаўру “мая баба”, то яе запазычанасьць была і ягонай.
2.
Барбара Ліства паходзіла з суседняй вёскі Качыныя Долы і, калі прыехала дабівацца спадкаў пасьля ойчыма, мела, як яна падлічыла, пяцьдзясят пяць гадоў. Але лаві вецер у полі – гаспадарка прададзена, родны брат Юзак мяце вуліцы ў далёкай Амэрыцы, а на яе – не яе дзялцы паўстаў новы дом, гаспадар якога на праблемы Барбары мог толькі без спагады разьвесьці рукамі. Занесла дзьве валізкі, зьвязаныя шнурам, да мясцовай крамкі, дзе ўсю другую палову дня піла піва і папераменна то плакала, то сьмяялася. Знаходзіўся там і Адам, глядзеў, думаў, і паколькі быў адзіны, прапанаваў ёй начлег. Не адмовілася, а раніцою вымыла яму чатыры кашулі. На абед елі бульбу з баршчом, на вячэру – клёцкі з салам. Памерла яна ад запаленьня лёгкіх бліжэйшай зімою, пахаваў ў сасновай труне і яшчэ два гады запальваў на яе магіле сьвечкі. Казалі пра яго “удавец”, з іроніяй трэба разумець, бо хоць жылі яны разам, аб шлюбе ніколі, напэўна, ня думалі
3.
Трэцюю адабраў у кульгавага Метака. Той быў на пару гадоў старэйшы за Адама, меў жонку Марту і двое дзяцей. Ім гміна таксама дала ў нашай вёсцы старую хату, вельмі кепскую, лепшай у ваколіцы ўжо не было. Дзіравы дах ён старанна латаў бляхай са старых вёдраў, хапала гэтага не надоўга, але ў рамонтных намаганьнях ён не спыняўся. Калі разваліўся комін, Метак зь дзецьмі павандраваў далей, а Марта пераехала ў дом Адама. Празь нейкі час нарадзіла яму сына. Некаторыя казалі, што гэта дзіцятка Метака. Я думаю, што Адама. Калі малому споўнілася тры ці чатыры месяцы, Марта пайшла ў сьвет, не за Меткам, сваім шляхам.. А Адам неўзабаве памёр, не з-за згрызотаў, як ужо казалі, здароўе меў ніякае.
Хлопчык – ня памятаю яго імя – трапіў у дзіцячы дом.
Праз колькі гадоў на вуліцах Любліна пабачыў я маладога чалавека, нават няблага апранутага, які здаўся мне вельмі падобным на Адама. Хвала Богу, я хацеў верыць, што гэтаму пашанцавала.
Засталася яшчэ ступка, я захоўваю яе ў сваім музеі.
* Я павінен прысьвяціць хвілінку гучнаму імені Ізаўра, вельмі відаць папулярнаму ў іспанска-партугальскамоўных краінах. Але і ў Польшчы не бракуе Ізаўр! Усё з-за бразільскага серыялу “Рабыня Ізаўра”, які з задавальненьнем глядзелі ў Польшчы ў 80-х гадах ХХ стагоддзя. Фільм шмат каго сьмяшыў, але шмат каго і хваляваў. Тыя, хто паддаўся таямнічаму абаяньню прыгожай рабыні, адорвалі сваіх дачок яе імем.
przełożył Paweł Lachnowicz
Жените на Адам
[Żony Adama]
– Няма ли да дойде тук някоя!? – питаше мен, а може би себе си и се озърташе из единствената стая на къщата.
В ъгъла: кухненска печка, стогодишна маса, разклатени столове, креват. Кофа, леген, на двора кладенец и нужник. Бил на двайсет и пет или на двайсет и шест години и имал напреднал стадий на туберкулоза. От общината в моето село получил (пожизнено или под наем) празна къща, в която преди няколко години умрели бездетните собствениците. В къщата всичко е било занемарено, но от прозореца се виждали червени и жълти ружи и лилави флокси. Те цъфтят дори много години след смъртта на градинаря. Намираха се по двора и разни драгоценни предмети. Самият аз съзрях в едно сандъче с изпочупени инструменти чугунено хаванче, което той ми даде без съжаление.
– Няма ли да дойде тук някоя? – попита повторно, имаше предвид, разбира се, жена.
1.
Дойде, дори не една, а повече.
Първа се появи Изаура*. Това не беше истинското й име, а красив сезонен прякор, който измисли за новодошлата един местен присмехулник. Стройна, синеока, по време на своето безгрижно пътешествие тя се установи в Йешона. Тъкмо беше време да се бере френското грозде. Тогава Граф Фердинанд приемаше всички онези, които нямаха друга работа. Един предобед Адам забелязал как графът съборил Изаура на земята сред лехите на френското грозде и направил това, което се прави с жените. А вечерта Адам направил с нея същото. Пак сред френското грозде. Следващата нощ Изаура прекарала не в бараката, където спели наемните работници, а в къщата на Адам. Не само в тази, но и в много следващи нощи. Наесен поела в неизвестна посока. След нея в местния магазин, където тя през петдесетте дни на своя престой купувала на кредит цигари и евтино, сладко „сандомирско” вино, останал дълг. Адам погасил дълга, въпреки че никой не го принуждавал. Неговата съвестност учудила продавача и неговите клиенти. Но след като казвал за Изаура – моята жена, то и дългът бил негов.
2.
Барбара Листва живеела в съседното село Лисе Доли. Била, толкова й давали, на петдесет и пет години, когато дошла да си потърси наследството от втория си баща. Но търсила вятъра в полето – стопанството продадено, природеният й брат мете улиците в далечната Америка, а на нейната или не нейна земя стои новопостроена къща, собственикът на която, слушайки жалбите на Барбара, можел само безпомощно да разтваря ръце. Двата куфара, вързани с въже, БарБара занесла в местния магазин, където пила бира ту плачейки, ту смеейки се. Там бил и Адам. Гледал, мислил и единствен й предложил да пренощува у него. Не отказала, а на сутринта му изпрала четири ризи. На обяд яли картофи с борш, а на вечеря макарони с пръжки. През следващата зима умряла от възпаление на белите дробове, погребал я в ковчег от борово дърво и през две години палил свещи на гроба й. Казвали му вдовецът, разбира се с ирония, защото макар че двамата живеели под един покрив, за брак, изглежда, изобщо не мислили.
3.
Третата жена отнел от куция Метек. Метек бил няколко години по-възрастен от него, имал жена Марта и две деца. На тях общината в селото също им дала една стара къща, почти разрушена, но по-годна наоколо нямало. Пробития покрив Метек усилено кърпел с ламарина от стари кофи. Това не помагало особено много, но той не прекъсвал ремонта. Когато коминът паднал, Марта се пренесла в къщата на Адам, а Метек с децата тръгнал нанякъде. След време Варвара родила на Адам син. Някои хора говорели, че детето било от Метек. Аз смятам, че е от Адам. Когато детето станало на три или четири месеца, Марта тръгнала нанякъде, не след Метек, по свой си път. Адам наскоро починал, не от мъка, а както вече споменах, бил болен.
Момченцето, не си спомням името му, попаднало в детски дом.
След години на една от улиците в Люблин съгледах добре облечен юноша, който, стори ми се, много приличаше на Адам. Слава Богу, исках да вярвам, че поне на него му е провървяло.
* Трябва да посветя малко време на звучното име Изаура, което изглежда е много разпространено в испанско-португалско езичните страни. Но и в Полша не липсват Изаури! А всичко това по повод на бразилския сериал „Робинята Изаура”, гледан с охота в Полша през 80-те години на 20. век. Филмът едни хора разсмивал, а други затрогвал. Тези, които се поддавали на загадъчния чар на хубавата робиня, наричали своите дъщери с нейното име. Бел.а.
przełożyła Kamelia Mincheva-Gospodarek
Papież, chłopiec i gołąb
1.
W ogródkach działkowych wielkiego miasta – piętnastego
Dnia wakacji – odkryto dziesięcioletniego chłopca. Brudny
I głodny wykradał marchew, maliny, czerwieniejące pomidory.
Pragnął niewiele. Chciał zniknąć z oczu rówieśników, by potem
Opowiadać o wyprawie do odległych miejsc, na którą nigdy nie
Będzie stać jego bezrobotnych rodziców.
W nocy nie mogę zasnąć. Mógłbym mu tylko oddać swoje –
Sprzed lat – wyprawy z rodzicami na Hel i do Morskiego Oka.
2.
Senny dworzec. Autobus w konwulsjach, a przed nim
Daleka droga. Skrzypek na ławce smętnie zawodzi –
Nie zostawiaj nigdy w potrzebie dziecka, kobiety
i ptaka, a obok gołąb ciągnie pod ławkę przetrącone
skrzydło. Ten obraz, bo nie śpiew, nie daje mi spokoju.
Rzucam garść monet w czapkę grajka, jakby on – niczym święty
Albo zwykły felczer – mógł znowu otworzyć
Niebo gołębiowi.
3.
Z okna Watykanu
Papież kończy homilię. Błogosławi.
Zza jego pleców – widzę to wyraźnie na ekranie
Mojego telewizora – wychyla się ów chłopiec.
Już nie brudny i głodny. Uśmiechnięty. I wypuszcza
W niebo białego gołębia. Nie mogę się mylić.
To z pewnością ten, który parę dni temu ciągnął
w moim mieście
przetrącone skrzydło.
Папа Римський, хлопець і голуб
[Papież, chłopiec i gołąb]
1.
Посеред садово-городніх ділянок
великого міста,
у пору вакацій,
заскочено десятилітнього хлопця.
Брудний і голодний, він викрадав помідори,
що вже рожевіли, малину та моркву.
Хотів небагато. Сховатись на деякий час,
аби потім ровесникам розповідати
про подорож дальню й цікаву.
Насправді ж на неї ніколи
не стачило б статків
його безробітних батьків.
…Уночі я не можу заснути.
Якби міг, я віддав би йому –
з літ минулих – мандрівку свою із батьками
до півострова Гель1 і до Морського Ока2.
2.
Півсонна станція.
Автобус у конвульсіях, а перед ним – дорога дальня.
Скрипаль на лавці жалібно заводить:
«Не залишай ніколи у нужді
дитину, жінку, птаха…»
А збоку голуб зранене крило під лавку тягне.
Картина ця, але не спів, спокою не дає.
Я сиплю пригорщу монет
у шапку музиканта, неначе він – або святий,
або звичайний фельдшер –
знов може голубові небо відчинити.
3.
З вікна Ватикану
Папа завершує проповідь. Благословляє.
За плечима його – бачу це на екрані
свого телевізора дуже виразно –
хлопець той показався.
Уже не брудний, не голодний. Усміхнений.
Ось із руки його знявсь білий голуб у небо.
Помилятись не можу. Це той, безперечно, той голуб,
що в місті моєму кілька днів перед тим
тягнув поранене крило.
przełożyła Olena Krysztalśka
Miłość Wandy i Jerzyka
Jerzyk to zdrobnienie imienia Jurek, Jerzy. Jerzyk Bocian był
niebieskookim blondynem, mężem Jaśki Struzik.
Ale Jerzyk kochał wiele kobiet. Piszę więc o miłości Wandy i Jerzyka (a nie Jaśki i Jerzyka),
choć może w miejsce słowa ,,miłość” powinienem wstawić słowo ,,taniec”,
bo od tańca wszystko się zaczęło
Zatańczyli nadzy. Wanda i Jerzyk. Raz, jak sie wydaje. Broń Boże, na zabawie czy jakieś potańcówce. W pustej stodole, za wsią. Podpatrzyła ich Jaśka, jak już rzekłem – żona Jerzyka. Nie, nie przerwała miłosnej zabawy.
Pląsali więc długo. Cieszyli się tańcem,
swą nagością, melodią ciał. Potem
musiał pochwycić ją w ramiona, powalić, rozrzucić jej uda nogi.
To nie jest trudne do wyobrażenia.
Trudniej wyobrazić sobie, co czuła Jaśka:
wstyd, ból, rozpacz, także wstyd, może życzyła rywalce śmierci?
To niewykluczone.
Wanda faktycznie zmarła młodo. Ale czyż i młodzi ludzie
nie umierają?
Jaśka urodziła dwie córki, Ewę i Jadwigę. Cieszyła się życiem.
Nigdy nie powiedziała mężowi o jego zdradzie, powiedziała mojej ciotce – Heli,
ale przedtem doszło do kłótni Jerzyka i Jaśki.
– Nigdy cię nie kochałem, kochałem tylko Wandę – miał zawołać w gniewie,
potem przepraszał, ale te słowa były bardziej bolesne niż widok gołej Wandy w jego mocnych ramionach.
Wiem to wszystko od ciotki Heli, jak już rzekłem – przyjaciółki Jaśki.
Nie żyją Jaśka i Jerzyk
Nie ma też stodoły, którejś nocy ostatniego gorącego lata spłonęła doszczętnie,
wiatr rozwiał popioły,
jakby ktoś chciał wymazać z krajobrazu i ludzkiej pamięci to miejsce harców i miłosnych zapasów.
Nie wiem czemu,
ale potrzeba sprzeciwienia się tej sile niszczenie złych miejsc i obrazów
zmusiła mnie
do znalezienia słów,
w których tę grzeszną miłość można przechować.
Кохання Ванди і Єжика
[Miłość Wandy i Jerzyka]
Сжик – то здрібніла форма від імені Юрек, Єжи.
Єжик Боцян був блакитнооким блондином, чоловіком Яськи Струзік.
Він любив багатьох жінок. Розповідь вестиму про кохання Ванди і Єжика (а не Яськи і Єжика), хоч, можливо, слово «кохання» я мав би тут замінити на «танець», бо від танцю, власне, все й почалося.
Станцювали голими. Ванда і Єжик. Лише раз, як видається. Боронь Боже, щоб на забаві чи якійсь вечірці. У порожній стодолі, за селом. І підстерегла їх Яська, як я вже сказав, дружина Єжика. Ні, не перервала любовної втіхи. Тож танцювали довго. Втішалися танцем, своєю наготою, мелодією тіл.
Потім мусив обняти її, повалити, розметати їй стегна.
То не важке для уяви.
Трудніше уявити собі, що відчувала Яська: стид, біль, розпач, приниження… А може, бажала суперниці смерті? І таке можливе.
Ванда й справді померла молодою. Але хіба ж і молоді люди не вмирають?
Яська народила двох доньок, Єву і Ядвігу. Раділа життю. Ніколи не сказала чоловікові про його зраду, зізналася лише моїй тітці – Гелі. Але перед тим дійшло до сварки Єжика і Яськи.
– Ніколи тебе не любив, я кохав тільки Ванду! – видихнув раптом у гніві.
Потім вибачався, але жінці ті слова були болючіші, ніж вигляд голої Ванди в його міцних обіймах.
Про все це я дізнався від тітки Гелі, як вже сказано мною, приятельки Яськи.
Немає серед живих Яськи, нема і Єжика.
Немає й тієї стодоли: якоїсь гарячої літньої ночі згоріла повністю, вітер розвіяв попіл, немовби хтось хотів витерти з краєвиду і людської пам’яті те місце любовного шалу й ароматів кохання.
Не знаю чому, але потреба опиратися тій силі нищення поганих місць і знадливих картин змусила мене знайти слова, в яких це грішне кохання можна зберегти.
przełożyła Olena Krysztalśka
Konstancja, motyle i likier
Nie mogę powiedzieć, że znajomość z nią nie należała
do udanych.
Miałem 19 lat, ona cztery więcej. Spotkaliśmy się w podgórskim pensjonacie w Beskidach,
Kolekcjonowała motyle. Uzbrojona w siatkę, słoje i wymyślne trucizny
wyruszała na łowy: w góry, parowy i łąki. I mnie nieobce były
emocje kolekcjonera. Gromadziłem stare mapy, sztychy, rękopisy.
Ale żeby uśmiercać motyle?
– Zadajesz śmierć pięknym żywiołom – mówiłem.
– Wypełniam zadania nauki – odpowiadała z wyższością.
Chętnie widziała we mnie towarzysza wypraw. Bywało, taszczyłem za nią wtedy
torby, siatki, w słojach złowione motyle.
Czuję się przy tobie bezpieczna – usłyszałem ze dwa czy nawet trzy razy.
I jeszcze jedno jej zdanie muszę odnotować:
– Byłbyś dobrym mężem. Niewiele wymagasz – wyznała, kiedy świtem
opuszczała mój pokój.
Po latach – nie tak znowu wielu – spotkałem ją w pubie (nie była to jednak,
niech nikt tak nie myśli, knajpa naukowców raczej tramwajarzy) nad kieliszkiem
zielonego likieru.
A po dwóch dniach w spelunce Acapoolco natknąłem się na nią znowu. Trafiłem tam
zupełnie przypadkowo. Nie mogę więc wykluczyć, że i ją zwabił tam przypadek, a sąd, że kolekcjonuje mężczyzn jak kiedyś motyle, byłby pochopny i niesprawiedliwy.
*
Myślę o niej z sympatią.
Nazwy motyli – polskie i lacińskie
Niepylak apollo – Parnassisus apollo
Modraszek łazurek – Polyommatus icarus
Wąsatka paskówka – Adela degaerella
bawią mnie do dzisiaj.
Tak, tak wiele jej zawdzięczam,
także tamtą noc,
kiedy to – powiem to tak – długo pieściłem jej rękę.
Констанція, метелики й лікер
[Konstancja, motyle i likier]
Не можу сказати, що знайомство з нею не було вдалим.
Мені було 19, їй на чотири роки більше. Зустрілися в підгірському пансіонаті у Бескидах. Колекціонувала метеликів. Озброєна сіткою, слоїками і вигадливими трутизнами, вирушала на лови: у гори, приярки, на луги.
Мені теж не були чужими емоції колекціонера. Я збирав старі мапи, гравюри, рукописи. Але щоб умертвляти метеликів?
– Спричиняєш смерть прекрасним створінням, – казав я.
– Виконую завдання науки, – відповідала зверхньо.
Охоче бачила в мені супутника для походів. Бувало, тягнув за нею сумки, сітки, у слоїках – зловлених метеликів.
– Почуваюся при тобі безпечна, – почув зо два чи навіть зо три рази.
І ще один її вислів я мушу відзначити:
– Ти був би добрим чоловіком. Небагацько вимагаєш, – зізналась, коли на світанку полишала мою кімнату…
По роках, не так щоб і багатьох, зустрів її у пивній (але не була то, хай ніхто так не думає, закусочна для науковців, скоріше – для трамвайників) над чарчиною зеленого лікеру.
А по двох днях у кабаку «Акапулько» наштовхнувся на неї знову. Потрапив туди цілком випадково. Тож не можу виключити, що і її заманив туди випадок, а судження, що колекціонує чоловіків, як колись метеликів, було б необачним і несправедливим.
*
Згадую про неї з симпатією.
Назви метеликів, польські і латинські:
Niepylak apollo, Parnassisus apollo, аполлон;
Modraszek łazurek, Polyommatus icarus, голуб’янка;
Wąsatka paskówka, Adela degaerella, вусатка – тішать мене й донині.
Так, так, я багато за що їй вдячний. Також і за ту ніч, коли – повім це так – довго пестив її руку.
przełożyła Olena Krysztalśka
Naga kobieta na stole
Błękitnooka Florka, najpiękniejsza dziewczyna wsi Dąbie, została żoną Antoniego.
Antoni miał duszę artysty, pięknie śpiewał, potrafił wystrugać w drewnie łeb koński i świętego Jana Nepomucena. Figurkę świętego umieścił w kapliczce nad strugą, dwa drewniane łby końskie przy furtce swego gospodarstwa. Ksiądz poświęcił figurkę, rzeźbami się zachwycił. A taki Roman Medaj nie potrafił śpiewać ani rzeźbić. Potrafił natomiast chodzić cicho jak kot i zaglądać wieczorami przez okna do chałup. Robił to w dzieciństwie, nie przestał po powrocie z wojska. Wiadomo, jak w chałupie świeci się lampa, a w oknie brak firanki, widać, co porabiają gospodarze. Jedyne okno chałupy wychodziło na podwórko. Nieproszony przelazł
przez płot z leszczyny, podpełzł pod okno. I co zobaczył?
Nagą Florkę na stole! Antoni siedział na krześle i wpatrywał się w swą nagusieńką żonę.
Zachwycał się jej piersiami, pępkiem, krągłymi udami.
Roman też mógł się pozachwycać,
ale wolał zastukać w okno.
Zburzył zachwyt gospodarza, ten się zerwał, zdmuchnął lampę, za kij chwycił.
Ale intruz umknął i chichotał w oddali.
Myślę sobie, że bardziej zainteresował go wstyd Antoniego niż nagość Florki.
Ale i tak bywa.
Gdyby nie zastukał, co jest przecie naganne, nikt nigdy nie opowiedziałby mi tej historii.
Гола жінка на столі
[Naga kobieta na stole]
Блакитноока Фльорка, найкрасивіша дівчина села Домб’є, стала дружиною Антонія.
Антоній мав душу артиста, прекрасно співав, умів вистругати з деревини кінську голову і святого Яна Непомуцена. Фігурку святого помістив у капличці над потоком, дві дерев’яні кінські голови – при хвіртці до свого господарства. Ксьондз освятив фігурку, статуями замилувався. А такий собі Роман Медай не умів ні співати, ні різьбити. Умів натомість ходити тихо, як кіт, і заглядати вечорами через вікна до чужих халуп. Робив це в дитинстві, не перестав і після повернення з війська. Відомо: коли в халупі світиться лампа, а у вікні бракує фіранки, то видно все, що поробляють хазяї.
Єдине вікно хатини виходило на дворик. Непрошений переліз через огорожу з ліщини, підповз до вікна. І що побачив? Голу Фльорку на столі! Антоній сидів на стільці і вдивлявся у свою голісіньку дружину. Захоплювався її грудьми, пупком, круглими стегнами.
Роман також міг помилуватися, але забажав постукати у вікно.
Зруйнував захоплення господаря, той зірвався, задмухав лампу, вхопив кия. Та непрошений гість кинувся геть, і вже звіддаля донеслося його хихотіння.
Я думаю собі, що його більше зацікавив сором Антонія, ніж нагота Фльорки.
Але таке буває.
Коли б не постукав, не вчинив так негоже, ніхто ніколи не розповів би мені цієї історії.
przełożyła Olena Krysztalśka
